Того дня він довго сидів біля вікна з міцним несолодким чаєм. Щетина на обличчі кололася, але голитися не хотілося. За добу світ перевернувся двічі: ще вчора він оплакував Олесю, а сьогодні майже ненавидів її. Ще вчора віддав би багато, аби побачити її живою, а тепер, мабуть, багато віддав би за те, щоб вона й далі залишалася лише портретом на камені.
Роман набрав номер Мирона Степановича, старого знайомого, який раніше служив у слідчих органах, а тепер допомагав знаходити людей через свої зв’язки. Він був людиною зайнятою, різкою, але надійною. До нього зверталися, коли звичайні пошуки заходили в глухий кут.
— Мироне Степановичу, це Роман Мельник. Так, добрий день. Вочевидь, згадав про мене не дарма.
Він коротко розповів про Данила, про бабусю, про матір, яка поїхала до великого міста по гроші на операцію і зникла.
— Поки вона значиться зниклою безвісти, я не зможу всиновити хлопчика, — сказав Роман. — Але для мене важливо не тільки це. А раптом із нею сталася біда? Даня чекає на неї. Він упевнений, що мама була хорошою.
— Простіше було б вирішити питання через потрібних людей, — пробурчав Мирон Степанович. — Мати зникла давно, дитина в притулку, всяке буває.
— Не хочу так. Якщо вона жива, я не маю права викреслити її з життя сина. А якщо померла, тоді діятиму далі.
Старий помовчав, потім зітхнув.
— Гаразд. Подивлюся. Але чудес не обіцяю. Буває, люди зникають так, що сліди холонуть назавжди. Хоча досвід підказує: найчастіше мати просто кинула дитину й улаштувалася десь як змогла.
— Вона поїхала під зимові свята, двадцять восьмого грудня. Сіла в потяг. Де вийшла — невідомо.
— Потяг, значить… Зрозумів. Буду на зв’язку.
Відповіді довелося чекати понад тиждень. Увесь цей час Роман працював із дому, лише іноді заїжджав до офісу. Співробітники справлялися добре, ніби розуміли, що начальникові зараз не до дрібниць. Даня жив у нього майже постійно, формально за тимчасовим дозволом. Соломія розквітла поруч із ним: у домі знову лунав дитячий сміх, а не тільки тихі кроки няні.
Пізно ввечері, коли діти вже чистили зуби, телефон нарешті задзвонив.
— Знайшов я твою Марту Кравчук, — сказав Мирон Степанович. — Зараз вона в пологовому відділенні на околиці одного міста. Заклад бюджетний, умови так собі. За документами вона стала сурогатною матір’ю. До того довго лежала в лікарні після травми, лікувалася від втрати пам’яті. У картці написано: після виписки спогади повністю не відновилися.
Роман мовчав. У ванній Даня старанно водив щіткою по зубах, як дитина, яку колись добре навчили простих побутових правил. Дивлячись на нього, Роман відчув, як усередині все стискається.
— Вона пам’ятає сина? — спитав він.
— Не схоже. Паспорт відновлювала, медичні документи теж. А свідоцтво про народження дитини не запитувала. Може, не знала про нього. Може, хтось допоміг забути не тільки в голові, а й на папері. Історія каламутна. Жила якийсь час із санітаром із тієї лікарні, Остапом Левчуком. Потім погодилася виносити дитину для бездітної пари. Тільки пара незадовго до пологів загинула в аварії вся: майбутній батько, його дружина й родичі. А Марта народила трійню. Зараз вона там, тяжко відновлюється.
Роман опустився на стілець. Слова ніяк не вкладалися в голові. Мати Данила жива. Не покинула. Не зникла з власної волі, можливо. І тепер лежить десь із трьома новонародженими дітьми на руках, не пам’ятаючи власного сина…
