Наступного дня Роман узяв із собою Даню і Соломію. Він не сказав хлопчикові правду. Надто багато могло виявитися помилкою: адреса, документи, зовнішня схожість. Даня вже пережив достатньо, щоб знову вдарити його надією по найболючішому місцю.
— Їдемо навідати одну мою знайому, — пояснив Роман, коли діти влаштувалися на задньому сидінні.
— Далеко? — спитала Соломія.
— Кілька годин.
Даня знизав плечима. Дітям, коли поруч сік, планшет із мультиками і дорослий, якому вони довіряють, не завжди потрібні подробиці. Дорога минула майже спокійно. Роман час від часу дивився в дзеркало на Даню й думав, як сказати йому, якщо за дверима виявиться Марта. Або як промовчати, якщо це буде не вона.
Пологове відділення містилося на відшибі. Стара двоповерхова будівля з червоної цегли виглядала втомленою, ніби давно звикла, що її не ремонтують як слід. Навколо тягнулися пустирі, рідкі дерева й якісь напівзруйновані господарські споруди. Явно не від доброго життя Марта опинилася тут. Можливо, не хотіла розголосу. Можливо, у неї просто не було грошей на кращу клініку.
Біля входу їх зустріла літня повна жінка в халаті. Роман знизив голос, поки Даня розглядав різьблені старі двері.
— Скажіть, Марта Кравчук тут лежить?
— Тут, звісно. А ви хто? Батько трійнят? Слава Богу, знайшлися. Вона вже казала, що писатиме відмову, мовляв, нікому не потрібна з трьома немовлятами.
Роман не став нічого пояснювати на порозі. Їх провели всередину, видали гостьові халати. До палати дітей, зрозуміло, не пустили, веліли чекати в невеликому обшарпаному коридорі, де зазвичай проходили побачення з родичами.
За кілька хвилин двері відчинилися, і в коридор, тримаючись за стіну, вийшла худенька світловолоса жінка. Волосся до плечей, бліде обличчя, сині кола під очима, лікарняний халат і капці — усе в ній говорило про втому. І все ж її краса була такою ясною, що Роман на секунду розгубився. Він очікував побачити змучену, згаслу жінку, а перед ним стояла Марта — тендітна, болісно бліда, але ніби підсвічена зсередини.
Даня першим підвів голову. Секунду він дивився, не моргаючи, а потім зірвався з місця.
— Мамо!
Він влетів у неї так сильно, що Марта похитнулася. Роман схопився, щоб підхопити її, але вона втрималася. Хлопчик обійняв її за талію, уткнувся обличчям у халат і заридів.
— Матусю, ти знайшлася! Де ти була? Я чекав на тебе. Я так сумував.
На обличчі Марти спочатку було здивування. Вона дивилася на хлопчика, ніби намагалася впізнати сон. Потім щось здригнулося в очах. Рука повільно лягла на його волосся. І в цю мить пам’ять, що довгі місяці стояла за каламутним склом, ніби дала тріщину.
Вона побачила старий дім. Маму, яка простягає гроші на дорогу. Маленького Даню на порозі, сонного, теплого, довірливого. Почула власний голос: усе буде добре, мамо, я зароблю, зробимо операцію, і ти ще ходитимеш сама. Знову відчула страх, із яким сідала в потяг, залишаючи найближчих заради єдиного шансу…
