Матері Марти була потрібна складна судинна операція. Лікарі говорили дедалі обережніше, але сенс був зрозумілий: зволікати не можна. Хороших спеціалістів було мало, обладнання — лише у великих клініках, гроші потрібні швидко. Марта боялася, що мати не дочекається безплатного направлення, і тому зважилася їхати до великого міста шукати заробіток. Даню вона залишила з бабусею, переконуючи себе, що це ненадовго.
У потязі вона сиділа біля вікна й дивилася в темряву, де зрідка пропливали вогні. Навпроти їхав похмурий молодий чоловік із літньою супутницею. Жінка попросила Марту помінятися полицями: їй було страшно й важко залазити нагору. Марта поступилася без вагань. Подумала тоді: може, колись і її мамі чужа людина допоможе так само просто.
Вона пам’ятала оголошення станції. Різко прокинулася, зрозуміла, що задрімала, швидко зібрала речі. За вікном було темно, на пероні горіли рідкі ліхтарі, неподалік виднілася придорожня забігайлівка. Марта вийшла разом із кількома пасажирами. Місцевості вона не знала й вирішила спочатку спитати дорогу. До дверей забігайлівки вона не дійшла.
— Глуши її! — почула вона позаду.
Марта обернулася, але побачити нікого не встигла. Удар припав по голові, сильний, сліпучий. Далі все розсипалося на уривки: брудна земля, холод, неможливість поворухнутися, власне тіло, ніби чуже. Вона то приходила до тями, то знову провалювалася в темряву. Лив крижаний дощ. Нікого поруч не було.
Потім з’явилися голоси.
— Жива ще? Швидше в машину, невідомо, скільки вона тут пролежала.
Її переклали на ноші, стало трохи тепліше, і свідомість знову згасла. Отямилася Марта вже в лікарні. Вона не пам’ятала, як її мили, переодягали, підключали до крапельниці. У палаті було тихо, в руку входила трубка, усе тіло боліло.
— Нудить, — ледь чутно сказала вона.
Санітар, який чергував поруч, подав їй судно. Але нудота відступила, залишивши тільки страшне запаморочення.
Лікування тяглося повільно. Літній лікар із темними вусами день у день ставив ті самі запитання.
— Що ви пам’ятаєте?
— Ім’я. Мене звати Марта.
— Прізвище?
— Ні.
— Де живете?
— Не знаю.
— Рідні є?
— Не пам’ятаю.
— Який зараз рік?
Вона дивилася на нього з жахом.
— Я ж кажу, я нічого не пам’ятаю.
Паніка накочувала швидко: їй ставало важко дихати, пальці холоднішали. Медсестра робила укол, і страх на якийсь час ішов у ватяну порожнечу. Головна лікарка радила звернутися до поліції, але Марта чіплялася за надію, що пам’ять ось-ось повернеться сама. Їй снилися обличчя, дім, собака з дитинства, батько на мотоциклі, бабуся біля печі. Спогади спливали не одразу, а ніби здалеку, починаючись із найраніших років. Через ці сни Марта вирішила, що в неї, можливо, є чоловік, сім’я, друзі, усе попереднє життя, яке просто чекає, коли вона згадає дорогу назад.
Санітар Остап Левчук заходив часто. Спочатку Марті було байдуже, потім стало неприємно: у його турботі відчувалося щось липке, надто настирливе. Він говорив м’яко, але очі весь час стежили за нею. І все ж їй потрібна була допомога. Документи треба було відновити, виписуватися не було куди. Коли Остап сказав, що може через знайомих дізнатися, хто вона така, Марта погодилася…
