За добу Остап приніс роздруківку старого паспорта.
— Марта Кравчук, двадцять п’ять років, — повідомив він із виглядом людини, яка здійснила подвиг.
— Я думала, мені менше, — розгублено усміхнулася вона.
Без пам’яті вона відчувала себе зовсім юною, майже студенткою. Здавалося, попереду має бути легке життя, друзі, кохання, плани, а не лікарняне ліжко, чужі стіни й порожнеча замість минулого.
Остап допоміг відновити паспорт і медичні документи через знайомих у місцевій адміністрації. Марта їхала з ним неохоче, але вибору не було. Дорогою він розповідав про себе: не закінчив медичне навчання, бо викладачі нібито ставилися упереджено; колишня кохана покинула його через бідність; життя весь час обходилося з ним несправедливо. Він говорив довго, жалісливо, і Марта слухала, не маючи сил сперечатися.
Тільки одного він їй не сказав: у неї був син. І ще збрехав, що мати Марти померла, хоча на той час вона була жива. Зробив це просто — щоб Марта нікуди не поїхала.
Після виписки він майже одразу вмовив її перебратися до нього. Освідчувався в коханні, казав, що вона не впорається сама, що світ небезпечний, що він єдиний, хто поруч. Марта була слабка, мучилася головними болями, швидко втомлювалася, не могла повноцінно працювати. Поступово вона звикла до Остапа, і між ними почалися стосунки. Не з кохання — радше від самотності й відсутності опори.
Остап увесь час підганяв її із заробітком. Просив розклеїти оголошення, роздати листівки, зробити за гроші масаж сусідці. Марта погоджувалася, бо жила в нього безплатно й почувалася зобов’язаною. Але здоров’я підводило: після тяжкої травми слабкість поверталася хвилями.
За кілька місяців Остап прийшов додому збуджений. З порога почав говорити швидко, ніби боявся, що Марта встигне відмовитися раніше, ніж він закінчить.
— У нас у лікарні пара шукає жінку, яка виносить їм дитину. У дружини свої проблеми, вона не може. А чоловік дуже хоче дітей. Процедуру можна зробити в нас, усе домовлено. Ти молода, здорова, підходиш ідеально. Дев’ять місяців — і отримаєш такі гроші, яких ми роками не заробимо. Переїдемо, весілля зіграємо, почнемо нормально жити.
Марта спочатку вирішила, що недочула.
— Ні, — сказала вона. — Навіть не проси.
Остап спалахнув. Нагадав, що вона живе в нього, їсть за його рахунок, нічого до пуття не приносить. Марта зібрала нечисленні речі й вийшла з квартири. Пів дня просиділа на лавці у дворі, тремтячи не стільки від холоду, скільки від розуміння: іти їй нікуди.
Надвечір Остап спустився до неї з гарячою кавою. Голос його знову став м’яким.
— Пробач. Я зірвався. Але ти надто страшно на це дивишся. Це ж добра справа. Люди без дітей залишаться, якщо ти не допоможеш. Тобі заплатять чесно, ти відновишся, ми потім свою дитину народимо. Просто подумай, гаразд? Я більше тиснути не буду.
Вона не хотіла повертатися. Але сутеніло, голова боліла, а іншого прихистку в неї не було. За кілька днів Марта погодилася, хоча всередині все пручалося. Процедуру провели в лікарні. Невдовзі вона дізналася, що вагітна від незнайомого чоловіка. Майбутні батьки телефонували, дякували, питали про самопочуття. Остап сяяв і вже розпоряджався грошима, які мали належати їй…
