Пізніше все склалося в майже неймовірний ланцюг. Даня знову втік із притулку. Його образили старші хлопці, довго дражнили, і він не витримав. Спочатку просто пішов, потім дістався до кладовища, до бабусиної могили. Просидів там до пізнього вечора, розмовляв із нею, як умів, і вже збирався повертатися, коли побачив, як якогось зв’язаного чоловіка тягнуть доріжкою.
Він упізнав Романа майже одразу. А слідом побачив Олесю — ту саму жінку, яка колись кричала на нього біля власного пам’ятника. Даня кинувся до будки доглядача. Доглядач, той самий втомлений чоловік, який раніше розводив руками через зниклі квіти, цього разу не став зволікати. Схопив лопату й пішов за хлопчиком.
Гліб був надто зайнятий, засипаючи землею живу людину, щоб почути кроки за спиною. Доглядач підійшов близько й ударив його держаком лопати по голові.
— У нас так не прийнято, — сказав він потім поліцейським, ніби пояснював найзвичайніше правило кладовищного порядку.
Гліб упав непритомний і пролежав так до приїзду поліції. Олесі теж не вдалося втекти. Побачивши, що Роман, хитаючись, виходить до воріт, вона метнулася до машини Гліба, сіла за кермо й спробувала виїхати. Роман став перед капотом. Він чомусь був певен: говорити про смерть вона може легко, але переїхати його духу в неї не вистачить. Машина сіпнулася, зупинилася, і за кілька хвилин її вивели назовні вже в кайданках.
У будинку Гліба знайшли сумку з готівкою, винесеною із сейфа. Доглядач дав свідчення. Даня до глибокої ночі сидів поруч із Романом, ніби боявся, що той знову зникне. Хлопчик був блідий, утомлений, але тримався. Іноді крадькома дивився на Романові руки, на сліди від мотузок, і обличчя його ставало зовсім дорослим.
Коли основні питання закінчилися, Роман зателефонував до притулку. Голос у нього був спокійний, але всередині цей спокій тримався на останній нитці.
— Данила я забираю, — сказав він. — Як оформите — опікою, тимчасовим дозволом, як завгодно. Потім вирішуватимемо офіційно. Він сьогодні врятував мені життя. Я не залишу його там…
