Тільки тоді Роман зрозумів, куди його привезли. Кладовище. Але не до центральних воріт, а з зворотного боку, де темрява густіша, доріжки гірші, а будка доглядача далеко. Небо несподівано прояснилося, вечір видався теплим, майже лагідним. У такий вечір люди гуляють біля води, дивляться на вогні, розмовляють пошепки про дрібниці. Роман же лежав зв’язаний біля відкритого багажника й чекав смерті від жінки, яку ще вчора називав коханою.
Біля Олесі тупцювали двоє незнайомих чоловіків із лопатами. Вона сунула їм гроші, сказала щось коротко, і вони відійшли до могили. Роман зрозумів: їх найняли копати. Не знати, не питати, не пам’ятати.
Його потягли до місця, де стояв пам’ятник Олесі. Земля вже була розкрита. Поруч виднівся гріб із тим, що колись видали за її останки. Роман дивився на цю яму й відчував, як розум намагається відступити, відмовитися від того, що відбувається.
— Хто б міг подумати, — всміхнулася Олеся, — що в моїй могилі опинишся ти.
У її голосі було щось небезпечно веселе, і Роман уперше ясно подумав: вона не просто жорстока. У ній щось зламалося глибше, ніж він міг уявити. Як він жив поруч із цією людиною і не бачив?
— Я плакав тут, — сказав він раптом. Голос зірвався, але він продовжив. — Я хотів лягти поруч із тобою. Думав, що не витримаю без тебе. Мені було так боляче, що смерть здавалася легшою.
Олеся змінилася на обличчі. На мить її губи здригнулися, очі метнулися до Гліба. Той усе зрозумів. Якщо в ній іще залишалося щось людське, ці слова могли завадити.
— Іди в машину, — сухо сказав він їй. — Я сам закінчу.
Олеся не сперечалася. Опустила очі й пішла геть. Роман дивився їй услід і вже не знав, що відчуває: ненависть, жаль, відразу чи останній біль прощання.
За наказом Гліба його опустили в труну. Коли кришка почала закриватися, Романа накрила паніка. Він сіпнувся всім тілом, тягнув руки, рвав ноги, мотузки різали шкіру до крові. Дерево над обличчям стало останнім небом. Потім пролунали удари — глухі, методичні. Кришку забивали.
Труну скинули вниз. Від удару Роман знепритомнів, а коли отямився, почув найстрашніший звук у житті: зверху падала земля. Вона глухо била по кришці, сипалася, обтяжувала темряву.
— Допоможіть! — закричав він. — Допоможіть!
Голос відскакував від дощок і повертався до нього чужим, безнадійним. Раптом усе стихло. Зовсім. Роман завмер, намагаючись зрозуміти, чи вже закопали його. Потім на кришку хтось наступив. Дерево заскрипіло.
— Тут! — зірвався він. — Я тут!
Кришка заскреготіла, піднялася, і в щілину хлинуло повітря. Над ним виникло бородате обличчя незнайомого чоловіка з лопатою в руках. А вище, на краю могили, стояв Даня — мокрий, переляканий, з розпухлим від сліз носом, але гордий.
— Ну і що б ти без мене робив? — спитав він тремтячим голосом…
