Наступних вихідних Роман приїхав по Даню. Хлопчикові заздалегідь нічого не пояснили, щоб не будити в ньому надій. Побачивши біля дверей того самого чоловіка з кладовища, Даня зблід.
— Я більше не брав троянд, — швидко випалив він. — Правда. Вони там лежать, я бачив.
Роман присів перед ним навпочіпки, щоб дивитися не згори вниз, а просто в очі.
— Я приїхав не сваритися. У мене вдома живе донька, Соломія. Вона приблизно твого віку і раніше теж була тут. Можеш поїхати до нас у гості. Пограєтеся, подивитеся мультики, сходимо в парк. За два дні я привезу тебе назад. Назавжди забрати поки що не можу, але іноді приїжджати до нас ти зможеш, якщо захочеш.
Даня уважно вивчав його обличчя, ніби перевіряв кожне слово на міцність. Потім зітхнув і несподівано серйозно кивнув.
— Гаразд. У парк я люблю. Мама раніше возила, тільки я вже погано пам’ятаю. Я тоді маленький був, а зараз майже сім.
Соломія зустріла гостя насторожено, але це тривало недовго. Діти швидко знайшли спільну мову: спочатку ділили конструктор, потім сперечалися через мультик, потім разом реготали з якоїсь дурної сцени. Роман дивився на них із кухні й уперше за довгий час відчував не тільки біль. Повертати Даню до притулку виявилося важче, ніж він очікував. Хлопчик тримався бадьоро, навіть пообіцяв більше не тікати, якщо Роман сам іноді привозитиме квіти на бабусину могилу.
Дорогою назад Роман знову розпитував його про жінку на кладовищі. Даня відповідав упевнено, не плутався, не додавав зайвого. Коли він згадав про гаркавість, останні сумніви здригнулися. Олеся справді погано вимовляла «р». Їй самій це не подобалося, а Романові колись здавалося, що в цьому є особлива, ніжна неправильність.
Увечері, вклавши Соломію, він довго ходив квартирою. Якщо Олеся жива, отже, аварія була не випадковістю. Отже, хтось лежить у її могилі. Отже, чотири місяці його горя були частиною чужого обману…
