Пізно вночі Роман зателефонував Олегові, знайомому слідчому, давньому другові брата, з яким виріс в одній родині. Вони бачилися нечасто, але стосунки залишилися теплими, і Олег, почувши голос Романа, одразу зрозумів: справа серйозна.
— Ти мене не розбудив? — спитав Роман.
— Уже розбудив, тож говори.
Роман розповів усе: аварію, букети, що зникали, камеру, Даню, опис Олесі. Слова давалися важко. Він сам чув, як божевільно звучить ця історія, і все ж не міг мовчати.
— Мені потрібно зрозуміти, чи можливе таке, — сказав він наприкінці. — Може, хлопчик фантазує. Може, я сходжу з розуму. Але якщо вона справді жива, навіщо?
Олег не став сміятися. Попросив пів години й відключився. Роман сидів на кухні перед вистиглим чаєм, дивлячись на темне вікно. Пів години розтягнулися у вічність. Коли телефон знову задзвонив, він здригнувся так, ніби чекав вироку.
— Версія проста й неприємна, — сказав Олег без вступів. — Схоже, все через гроші. Життя твоєї дружини було застраховане. Виплату отримав якийсь Гліб Руденко. Ім’я тобі щось говорить?
Телефон вислизнув із пальців і глухо вдарився об підлогу. Роман нахилився, підняв його, не відразу влучив пальцем по кнопці.
— Повтори, — попросив він хрипко. — Олеся була застрахована? На випадок смерті?
— Так. Сума велика. Руденко — програміст, працює віддалено, розлучений. Були дрібні проблеми через п’яні скандали, нічого серйозного. Нещодавно вніс велику суму за боргами. Схоже, з цих грошей.
Саме тієї миті, коли Роман майже повірив, що Олеся жива, вона по-справжньому померла для нього. Не тілом — тим образом, який він любив, оплакував, захищав від власних сумнівів. На його місці залишилася холодна порожнеча…
