Вони стояли біля воріт, де вітер ганяв асфальтом мокре листя. Роман чув скрип старої хвіртки, шелест дощу по куртці хлопчика і власне дихання, що стало надто гучним.
— Як тебе звати? — спитав він, намагаючись не злякати дитину.
— Данило. Можна Даня.
— Даню, ти розумієш, що говориш? Ти міг помилитися.
— Не помилився, — уперто відповів хлопчик. — Вона була така сама, як на камені. Тільки жива. І губи червоні. Волосся розпущене, кучеряве. Куртка жовта, шапка з козирком. Вона ще букву «р» смішно говорила, ніби не вимовляла.
У Романа похололи долоні. У жовтій куртці Олеся поїхала того дня. Саме її обгорілий пояс знайшли потім серед решток машини. Шапка з козирком теж була на ній вранці. А м’яке гаркаве «р», яке колись здавалося йому чарівним, не можна було вигадати випадково.
— На куртці був пояс? — спитав він глухо.
Даня замислився, насупив лоба.
— Не пам’ятаю. Здається, ні. Я тоді більше на обличчя дивився. Вона лаялася, сказала, щоб я не ліз у чуже і йшов куди йшов. А коли я спитав, чому в неї є могила, якщо вона жива, вона сказала, що зараз покличе охоронця і мене заберуть. Я й так із притулку втік, тому злякався.
Він опустив очі й зовсім по-дитячому шморгнув носом.
— Я більше не чіпатиму ваші квіти, чесно. Просто бабусі ніхто ніколи троянд не приносив. А вони гарні. Я думаю, вона бачить, коли я приходжу. Може, радіє. Вона ж, мабуть, теж за мною сумує.
Роман не знайшовся, що відповісти. У ньому водночас піднялися жаль до хлопчика і страх, схожий на крижану воду. Повірити в те, що Олеся жива, було неможливо. Він бачив документи. Він стояв на похороні. Він плакав над труною, в якій лежали обгорілі останки. І все ж дитина описала те, чого не могла знати.
Даня попросив вибачення ще раз і пішов геть, намагаючись ступати швидко, але не бігти. Роман дивився йому вслід і раптом упіймав себе на думці: треба забрати його. Не назавжди, не одразу, але хоча б дати йому тепло, дах, нормальне взуття, можливість не блукати самому кладовищем.
Ця думка спалахнула так сильно, що він навіть злякався. Такі рішення не можна приймати з жалю, з власного болю, з туги за померлою дружиною. Сьогодні йому хотілося пригорнути до себе будь-яку дитину, яка потребує захисту, а завтра? Роман змусив себе зупинитися. Спочатку він дізнається більше. Спочатку забиратиме Даню на вихідні, познайомить із Соломією. А далі життя саме покаже, що робити.
У місцевому притулку його знали добре. Після всиновлення Соломії Роман став допомагати закладу: купував меблі, одяг, ліки, іноді просто переказував гроші, якщо терміново треба було закрити діру в бюджеті. Тому, коли наступного дня він приїхав до завідувачки й попросив дозволити йому брати конкретного хлопчика, його не виставили за двері, але здивувалися.
— Саме Данила Кравчука? — вихователька підняла брови. — Дивний вибір. Хлопчик важкий, тікає, не слухається.
— Якщо шестирічна дитина може вийти від вас і дістатися до кладовища, це не тільки його проблема, — спокійно зауважив Роман. — За дітей тут відповідають дорослі.
Жінка знітилася, поправила папку на столі.
— Ви маєте рацію. Але я повинна попередити: усиновити його не вийде, якщо ви раптом прив’яжетеся. Бабуся померла, так, але мати значиться зниклою безвісти. Вона поїхала у велике місто заробити на операцію для своєї мами і зникла. Понад рік про неї нічого не відомо. Данило все ще чекає на неї.
Роман довго мовчав. У грудях неприємно стиснулося: у хлопчика, виявляється, була ще одна незагойна рана.
— Тоді я не даватиму йому зайвих обіцянок, — сказав він нарешті. — Просто хочу іноді забирати його на два дні. У моєї доньки теж важкий період. Можливо, їм обом стане легше поруч одне з одним…
