— Ходімо, синку. Нам тут більше нічого робити. Вони ще пошкодують, ще самі проситимуть тебе повернутися.
Назар кілька секунд стояв на місці, ніби чекав, що я зупиню його, вибачуся, поступлюся. Я мовчала. Не з упертості — просто всередині нарешті стало порожньо там, де раніше боліла надія.
Галина Степанівна потягнула його до виходу. Він пішов за нею слухняно, зачепив плечем одвірок і навіть не обернувся. У коридорі зашурхотіла її сумка, двері грюкнули, і в шафі нотаріуса тихо дзенькнув посуд.
Деякий час ніхто не рухався. Продавчиня обережно торкнулася руки чоловіка, Дарина повільно видихнула, ніби весь цей час не наважувалася набрати повітря.
— Що робимо? — запитала вона нарешті, повернувшись до мене. — Перераховуємо частки чи скасовуємо угоду?
Я вдихнула. Дивно, але страху не було. Ні перед зірваним весіллям, ні перед чужим осудом, ні перед порожньою квартирою, яку тепер доведеться обживати самій. Залишилася втома — і ясність. Та сама ясність, яка приходить не одразу, а після довгого шуму, коли раптом розумієш: рятувати більше нічого.
Я подивилася на маму. Віра Павлівна ледь помітно кивнула, але не сказала ні слова. Вона не вирішувала за мене, і саме ця мовчазна довіра втримала краще за будь-які поради.
— Єгоре Артемовичу, — промовила я рівно, — оформлюйте квартиру повністю на мене. Оплату внесемо в повному обсязі.
Нотаріус кивнув і розвернув до себе клавіатуру.
— Тоді підготую нову редакцію договору.
Мама накрила мою руку своєю долонею.
— Ти все правильно вирішила.
Після цього в кабінеті вже ніхто не промовляв гучних слів про сім’ю, довіру й справедливе «навпіл». Вони надто швидко втратили силу, коли на столі поруч із ними опинилися справжні цифри.
Весілля не було. Я переїхала в трикімнатну квартиру, зробила ремонт без чужих розпоряджень і завела кота. Іноді я згадувала той день у нотаріуса не як руйнування, а як болісний, але своєчасний порятунок. У новій квартирі стояла тиша — рівна, світла, вільна. І ця тиша вперше належала тільки мені.
