Дарина прикрила рот долонею. Літній продавець кашлянув і зробив вигляд, що вивчає край столу. Єгор Артемович залишався незворушним, але його мовчання говорило більше за будь-яку усмішку.
Галина Степанівна спочатку не відразу зрозуміла, до чого все йде. Потім сенс дійшов до неї, і обличчя налилося важким рум’янцем.
— Що ви робите? — її голос зірвався вгору. — Ми домовлялися навпіл!
— Платити навпіл, — сказала я. — Саме так і звучала домовленість. Ви порушили її тут, при нотаріусі, коли замість половини принесли тридцять тисяч.
— Це знущання! — Галина Степанівна ляснула долонею по столу, і купюри підстрибнули. — Я останні гроші принесла!
— Останні на дорогу? — тихо запитала я. — Назаре, перестань удавати, що не розумієш. Твоя мама хотіла, щоб мої батьки оплатили майже всю квартиру, а ти отримав половину власності. І ти чекав, що це вийде.
Назар схопився так різко, що стілець зсунувся назад.
— Ти нас принижуєш! При чужих людях! Мама для нас старалася!
— Ні, — відповіла я, дивлячись йому просто в обличчя. — Вона намагалася отримати чуже. А ти сидів поруч і мовчав.
Ці слова вдарили сильніше за крик. Назар відкрив рота, але нічого не сказав. Усім у кабінеті стало ніяково, крім мами. Вона сиділа рівно й спокійно, ніби давно знала: правда не потребує гучності.
Галина Степанівна згребла свою пачку, сунула її назад у сумку й знову вдарила кулаком по столу.
— Жадібні ви! Розважливі! У вас у голові самі гроші, ніякого сімейного тепла! Нашої ноги не буде в цій брудній конурі!
— У тій самій квартирі, яку зранку ви називали майже подарунком? — м’яко уточнила мама.
Галина Степанівна схопила Назара за рукав так, що тканина жалібно потягнулася…
