Захар-гармоніст теж підійшов — постарілий, але все ще з живими очима. Війна залишила на ньому слід, про який він волів не говорити, зате гармонь його, як і раніше, висіла на плечі.
— Ех, Степане, — сказав він, обіймаючи старого знайомого. — Багато ми тоді дурниць наговорили. Молоді були, язики довгі, розуму мало. Прости, якщо пам’ятаєш.
— Пам’ятаю, та зла не тримаю, — усміхнувся Степан. — У всіх молодість не без гріха.
— Тоді заграю тобі, як слід, — пожвавішав Захар. — На весіллі твоєму грав упівсили, сам не розумів, що то за свято. А тепер розумію.
Він розтягнув міхи. Весела мелодія пішла майданчиком, підхопила людей, змусила когось притупнути, когось засміятися. Степан, попри ногу, вивів Олесю в повільний, простий танець. Він не кружляв її лихо, не виводив па, але тримав дбайливо, впевнено. Олеся дивилася на нього так, ніби навколо не було натовпу, оплесків, стендів, а тільки вони двоє біля старого млина, де колись усе починалося.
Діти стояли поруч. Остап усміхався стримано, по-дорослому, але очі його блищали. Він уже розумів, яку дорогу пройшов батько від тісної прибудови до цього свята. Даринка дивилася на батьків із тією особливою уважністю, яка дісталася їй від матері. Петрик намагався підспівувати гармоні, збиваючись і сміючись. Для них ця сцена була не просто сільською розвагою. У ній сходилося все, про що батьки рідко говорили прямо: бідність, упертість, війна, праця, прощення, любов, що пережила чужий осуд.
Увечері, коли свято стихло, Левчуки поверталися додому знайомою дорогою. Сонце опускалося за ліс, фарбуючи небо м’яким рожевим світлом. Вони пройшли повз річку, повз старий млин, обвітшалий, але все ще стоячий біля води. Олеся зупинилася.
— Пам’ятаєш, як ми тут зустрічалися? — спитала вона. — Ховалися, ніби злочинці.
— Пам’ятаю, — відповів Степан, обіймаючи її за плечі. — Час був тяжкий. Усе навколо змінювалося, люди не знали, за що триматися. Але для мене він усе одно світлий, бо я зустрів тебе.
Олеся всміхнулася.
— А я жодного разу не пошкодувала. Ні тієї першої зими, ні коли діти хворіли, ні під час війни. Страшно бувало, тяжко бувало, але шкодувати — ні.
— А я все життя вдячний, що ти побачила в мені не те, що бачили інші. Не кульгавість, не бідність, не сирітство. Людину.
— Ти нею і був, — тихо сказала вона. — Просто вони пізно помітили.
Вони помовчали. Річка йшла повз, як ішла всі ці роки, несучи весняну воду, відбиваючи то тривожне небо, то мирне. Степан подумав, що життя дивно вміє повертати людині місця. Тут він колись боявся взяти Олесю за руку, тут слухав її впевнений голос, тут хотів відмовитися від щастя, щоб не зіпсувати їй долю. Тепер вони стояли на тому самому березі не втікачами-закоханими, а чоловіком і дружиною, за спинами яких був цілий прожитий світ…
