Діти зупинилися трохи віддалік, не заважаючи. Даринка нахилилася до Остапа й прошепотіла:
— Оце так любов. Не книжкова, не з самих пісень. Справжня. Коли двадцять років прожили, війну пройшли, а все одно одне на одного так дивляться.
Остап кивнув.
— Мені б колись таку знайти.
— Знайдеш, якщо своїм серцем дивитимешся, а не чужими очима.
На березі річки стояли чоловік і жінка, які прожили разом двадцять важких років: роки ламання старого укладу, бідності, спільного господарства, голоду, війни, втрат, відбудови. Їхнє щастя не було легким подарунком. Воно будувалося з упертості, довіри, праці й того кохання, яке не шукає бездоганної оболонки, а впізнає живу душу під чужими ярликами.
У цьому щасті не було казкової гладкості. Вони знали втомлені сварки через дрібниці, тривожні мовчання, хвороби дітей, борги, холодні ранки, тяжкі звістки. Але щоразу, коли життя намагалося розвести їх по різних берегах, вони знову знаходили одне одного: біля печі, біля верстака, в лікарняному коридорі, на польовій дорозі, біля чужого двору, куди Степан ішов допомагати, хоч сам ледве тримався на ногах. Тому їхнє кохання стало не поривом юності, а звичкою серця обирати одну й ту саму людину щодня.
Дівчина, яку в 1929 році вважали нерозсудливою за вибір бідного кульгавого сироти, виявилася мудрішою за всіх. Вона побачила головне раніше за село, раніше за батьків, раніше за самого Степана. І тепер те саме село, яке колись шепотіло за її спиною, дивилося на дім Левчуків із тихою заздрістю — не до багатства, не до нагород, а до рідкісної злагоди, що витримала всі випробування часу.
Діти Левчуків винесли з батьківського дому простий, але міцний урок: щастя не купується достатком, не видається з добрим прізвищем, не залежить від думки натовпу. Воно народжується там, де люди вміють бачити одне одного справжніми, тримати слово й іти поруч, навіть коли дорога грузне в багнюці, а над головою гримить історія. Остап, Даринка й Петрик потім не раз згадували цей травневий вечір: рожеве небо, батьків біля води, батькову палицю в траві, материнську руку на його руці. І ще довго в селі, згадуючи Олесин вибір, говорили вже без насмішки, з тихою теплотою: тоді ми всі помилилися, а вона одна виявилася зрячою…
