Мирон тим часом зміцнювався. Через колишні зв’язки він діставав насіння, сіль, тканини, дрібний інвентар, речі, які звичайним шляхом було майже неможливо отримати. Жінки бачили в ньому не тільки учасника таємниці, а й відкриту користь. Він допомагав зі звітами, підказував, як відповідати на запити, попереджав про перевірки. У селі стали називати його ім’я частіше, ніж ім’я Остапа, і це змінювало повітря навіть у тих хатах, де намагалися не сперечатися. Старий центр влади почав роздвоюватися.
Устина Миронівна намагалася тримати рівновагу. Мирон, однак, був честолюбний. Йому мало було брати участь — він хотів розпоряджатися. Спочатку обережно радив, кому йти на роботи, як ділити зерно, які записи виправити. Потім почав сперечатися вголос, критикувати голову, говорити, що колишні методи годяться тільки для страху, а селу потрібна нова рука. Молоді жінки слухали його охочіше, особливо ті, хто вже не пам’ятав села до Остапа.
Навесні п’ятдесятого напруження стало явним. У селі росли тридцять сім дітей, зачатих від Остапа, і вісім — від Мирона. За повоєнними мірками місце виглядало майже живим: поля давали врожай, худоба плодилася, дахи латали, біля дворів знову дзвеніли дитячі голоси. Але під цією зовнішньою міцністю кипіла боротьба.
Мирон прямо зажадав змінити порядок. Його становище, сказав він, треба визнати не помічницьким, а рівним. Він має брати участь у рішеннях нарівні з Устиною Миронівною, мати право голосу, впливати на господарство й список. Голова відмовила. Влада була останнім важелем, яким вона утримувала небезпечну конструкцію. Віддати половину означало послабити вузол, що тримав мовчання.
Тоді Мирон почав схиляти жінок на свій бік. Він говорив, що Устина Миронівна засиділася, звикла командувати страхом, постаріла й не чує тих, хто хоче іншого життя. Одні пішли за ним. Інші залишилися при голові. Єдність, без якої таємниця не могла існувати, дала тріщину.
Остап дивився на боротьбу ніби збоку. Йому здавалося, що наслідок не має значення: переможе Мирон чи Устина Миронівна — він однаково залишиться тим, чим його зробили. Тілом, обов’язком, першим гріхом. Але одного вечора до нього прийшла сама голова. Без графіка, без наказу, без погроз. Сіла біля вікна, де темнів пізній світ, і довго мовчала.
— Втомилася я, — сказала вона нарешті. — Усе, що ми тримаємо, колись завалиться. На страху вічної хати не збудуєш. Діти виростуть і спитають, хто вони. Що їм сказати?
Остап не відповів.
— Мирон думає, що влада — це шана, — продовжувала вона. — Не розуміє, що керувати людьми, яких сам зробив частиною механізму, важче, ніж каміння тягати.
Вона повернулася до нього.
— Шкодуєш, що тоді вийшов до наших хат?
Остап довго дивився на руки. Вони були грубі, тремтячі, старі не за роками.
— Щодня. Але за лісом була смерть. Людина чіпляється навіть за таке життя, яке потім саме стає вироком.
Вони сиділи поруч — двоє учасників і двоє бранців одного рішення, ухваленого в морозну ніч. Обоє відчували близькість кінця, але обоє помилялися в тому, звідки він прийде.
Кінець прийшов листом. До села надійшов донос. Хто написав його, так і не дізналися. Підозрювали жінку, ображену чергою, або когось із сусідніх місць, куди просочилися чутки. За тиждень приїхала комісія з трьох осіб на чолі з Кирилом Антоновичем Стеценком, людиною із закритої перевіряльної структури.
Почалися обшуки, допити, перевірка книг. Остапа сховали в тому ж підполі під конторою. Мирона відправили до місцевого управління під виглядом термінової справи, щоб його не застали. Жінки повторювали вивчену легенду: батьки загинули, деякі були солдатами, що проходили, війна все змішала, папери неповні.
Кирило Антонович слухав, кивав, але його очі не вірили. Він ходив вулицею, зупинявся біля дітей, дивився на обличчя, на спільні риси, на перелякані очі матерів. На третій вечір він викликав Устину Миронівну й сказав прямо:
— Тут ховають чоловіка. Найімовірніше, втікача. Не назвете зараз — почну арешти. Спочатку десяток жінок. Потім ще. Хтось заговорить.
Устина Миронівна мовчала. Уперше за роки разом зі страхом прийшло дивне полегшення. Вона стільки ночей уявляла цю годину, стільки разів готувалася до викриття, що тепер кінець майже вабив. Не треба буде більше рахувати, брехати, ховати, стримувати істерики й таємницю на самих плечах.
І тут до контори влетіла Федора Назарівна. Хустка збилася, обличчя стало білим.
— У Анісії пологи раніше строку! — закричала вона. — Погано йде. Не допоможемо — помре!
Кирило Антонович різко підвівся. Обов’язок на мить поступився чомусь простому й давньому. Колись до війни він працював фельдшером у сільській лікарні, і руки пам’ятали. Вони втрьох кинулися до хати. На ліжку металася тридцятирічна Анісія, мокра від жару й страху. Федора не справлялася. Дитина застрягла.
Кирило Антонович засукав рукави й став допомагати. Діяв швидко, без зайвих слів, із такою зосередженістю, ніби знову опинився у своєму першому житті. Хлопчик народився синім, мовчав. Довгу хвилину він розтирав його, натискав на крихітні груди, і раптом немовля закричало. Анісія знепритомніла від слабкості, але залишилася живою.
Коли Кирило Антонович вийшов до криниці відмити руки, біля хати вже стояло майже все село: жінки, старі, діти. Вони дивилися на нього з вдячністю й жахом. У цьому мовчанні було одне запитання: що тепер? Він стояв біля води й розумів: від його рішення залежить не паперова справа, а доля живих дітей. Їх можуть розіслати по чужих установах, жінок вивезти, село знищити, залишивши в звіті сухий рядок.
Він повернувся до контори, покликав Устину Миронівну й сказав:
— Я нічого не виявив. Перевірку закінчено. Поїду завтра.
Вона вирішила, що недочула. Він повторив і додав:
— Але є умова. Хочу побачити того, кого ви ховаєте. Хочу подивитися в очі людині, заради якої ви все це витримали…
