Наступного ранку до Мирона увійшла не Устина Миронівна. До контори прийшли три молоді жінки, вдягнені в найчистіше, що знайшлося: випрасувані спідниці, свіжі хустки, акуратно заштопані кофти. Вони принесли гарячу картоплю, сніданок, міцну випивку й почали говорити обережно, ніби ступали по тонкій кризі.
Спочатку мова йшла про життя після війни. Про порожні двори, про жіночі руки, які звикли до тягаря й відвикли від чоловічого голосу в хаті. Мирон тримався насторожено. Потім випив. Потім ще. Жінки сіли ближче. Катерина, двадцятидворічна, ясноока, ще не встигла остаточно огрубіти від голоду й роботи, поклала долоню йому на плече.
— Ви справді хочете нас погубити? — спитала вона не з докором, а майже з проханням. — І дітей теж? Вони-то за що?
Мирон заговорив про порядок, про закон, про те, що життя не можна будувати на брехні. Але голос його вже не був колишнім. Катерина нахилилася ближче.
— А якщо залишитися? Тут вас ніхто не штовхатиме в спину. Ви будете не дрібним писарем при чужому столі, а людиною, без якої село не обійдеться. Місце, повага, захист. Усе, чого там вам не дадуть.
Надвечір Мирон знав правду. Устина Миронівна прийшла сама, сіла навпроти й розповіла без прикрас: про втікача, про дітей, про фальшиві записи, про страх, про те, як село спробувало вижити там, де майбутнього для нього не залишалося. Вона не просила пробачення й не намагалася виглядати слабкою. Просто викладала факти один за одним.
— Ти можеш нас знищити, — сказала вона наприкінці. — Повернешся, напишеш, як зрозумів, і все: жінок посадять, дітей заберуть, село зникне. А можеш увійти в це й стати другим, хто втримує життя. Дах, їжа, захист, жінки, становище — все буде. Натомість мовчання й допомога з начальством. Подумай, що чекає тебе там. Стіл, папери й такі самі, як ти. Тут ти будеш потрібен.
Мирон довго мовчав. Дивився у вікно, де діти вовтузилися біля криниці, а жінки поверталися з городів. Потім запитав:
— А Остап не проти?
Устина Миронівна відповіла відразу:
— Він утомився. Допомога йому потрібна.
Це була брехня. Остап був проти. Але його думка давно не вирішувала нічого, коли йшлося про продовження системи. Селу знадобився новий ресурс, і Мирон підходив надто добре, щоб дати йому піти.
Уночі Мирон прийшов до Остапа. У хаті пахло димом, кислим одягом і домашньою міцною випивкою. Чоловіки сиділи за столом, пили з мутних склянок і розмовляли не як суперники, а як двоє в’язнів, яким запропонували різні нари в одній камері. Остап спитав, чи розуміє Мирон, куди входить. Чи розуміє, що тут не буде свободи; що усмішки жінок не скасують вимог; що його тіло стане спільною справою; що одного дня він перестане відрізняти власне бажання від чужої необхідності.
Мирон слухав, не підводячи очей від столу.
— Розумію достатньо, — сказав він. — Там я ніхто. Тут хоч потрібен буду.
Остап усміхнувся без радості.
— Тоді ласкаво просимо до нашої ями, Мироне.
Вони випили за мовчання, за страх викриття і за рабство, яке кожен у глибині душі називав інакше.
Уранці Мирон відправив до місцевого управління коротке повідомлення: перевірку завершено, серйозних порушень не виявлено; сам він затримується через хворобу. За тиждень він не поїхав. За місяць теж. Офіційно вважалося, що він зліг із тяжкою гарячкою й лікується в селі. Неофіційно він став другою опорою порядку, створеного Устиною Миронівною.
Його поява змінила все. Список негайно переписали: жінок поділили на дві групи, щоб Остап менше виснажувався, а шанси на нові вагітності зростали. Мирон виявився м’якшим у розмові, охочіше жартував, питав про дітей, запам’ятовував імена, умів слухати. Для багатьох це було майже забутим подобою нормальної чоловічої уваги. Інших він дратував: надто швидко увійшов у місце поруч із тим, хто першим став сільською надією.
Справжній розлом почався через три місяці, коли Варвара Пилипівна, тридцятип’ятирічна жінка, чотири рази безуспішно ходила до Остапа, завагітніла від Мирона з першої спроби. Чутка розлетілася миттєво. Ті, хто довго чекав результату, зажадали перевести їх до Мирона. Говорили, що Остап вичерпався, що селу потрібен свіжий чоловік. Устина Миронівна припиняла такі слова різко, але вони оживали знову — біля іншого тину, за іншою піччю.
Остап відчував, як іде останній ґрунт. Його берегли, поки він був єдиним. Тепер з’явився інший: молодший, корисніший, та ще й уміє закривати папери. Остап став пити більше, занедбав дім, одного разу не відчинив жінці, яка прийшла за списком. Ця маленька відмова нічого не змінювала, але для нього була спробою нагадати: він ще живий, а не рядок у розкладі.
Устина Миронівна викликала його й говорила довго. Нагадувала, хто він, звідки вийшов, що буде з ним і з усіма, якщо він зірве порядок. Остап слухав мовчки, потім спитав:
— А коли я зовсім стану не потрібен, що тоді?
Вона не відповіла. І це мовчання виявилося чеснішим за будь-яку погрозу…
