Залишалися двоє: Руслан Харченко і масивний боєць, який скрутив Богдана. Вони вже мали зрозуміти, що перша людина не повернулася. Тепер верхній поверх швидко перетвориться на фортецю, де будь-який прямий крок зустрінуть перехресним вогнем.
Тарас піднявся майже беззвучно й завмер за рогом коридору. Аварійний світильник давав жовтий, хворобливий відблиск. Із кабінету чувся приглушений стогін Богдана й короткі розпорядження Руслана. Тарас зняв зі стіни важкий вогнегасник, висмикнув чеку й штовхнув балон підлогою.
Вогнегасник покотився до відчинених дверей кабінету, глухо брязкаючи. Масивний боєць, нерви якого були натягнуті до межі, висунувся з-за косяка й дав довгу чергу. Кулі пробили метал, і коридор миттєво заволокло щільною білою хмарою. Порошок забив повітря, світло зникло, стрілець закашлявся й утратив орієнтацію.
Тарас заздалегідь прикрив обличчя вологою тканиною. Він кинувся в білу завісу, орієнтуючись на кашель і рухи. Підійшов упритул, ударив, збив з ніг, заламав руку за спину. Боєць, осліплий і задиханий, ще спробував чинити опір, але за кілька секунд уже лежав зв’язаний на підлозі.
У кабінеті залишився Руслан. Він не стріляв навмання. Відступив за важкий дубовий стіл у найтемніший кут, тримав пістолет на дверному прорізі й чекав силует. Серце в нього, ймовірно, билося рівно. Він був досвідчений і зрозумів, що зіткнувся з противником свого рівня. Але він розраховував на двері.
Тарас у двері не пішов.
Поки Руслан дивився на проріз, Тарас вибрався через вікно коридору на вузький фасадний карниз. Дощ бив в обличчя, вітер рвав куртку, мокрий камінь ковзав під пальцями. Унизу чорнів двір із мерехтливими ліхтарями. На межі сил він дістався до вікна кабінету, опинившись за спиною Руслана. Потім ударив ногами в скло. Рама влетіла всередину разом з уламками й холодним вітром.
Руслан розвернувся швидко, майже встиг. Але «майже» в таких справах нічого не важить. Тарас упав зверху, вибив пістолет, і вони покотилися підлогою серед паперів, скла й перекинутих меблів. Боротьба була короткою й страшною своєю тишею. Руслан виявився сильним, тягнувся до ножа біля чобота, намагався взяти плече важелем. Тарас перехопив зап’ясток, вивернув його точним рухом, притис противника коліном до килима. За хвилину керівник групи лежав обличчям донизу, надійно зв’язаний, уперше за довгі роки усвідомлюючи власну безпорадність.
Тарас підвівся. Він важко дихав, плече горіло болем після стрибка, по щоці текла вода впереміш із кров’ю від дрібного порізу. У розгромленому кабінеті пахло дощем, пороховим гаром, дорогим деревом і страхом. На підлозі білів порошок, серед уламків блищало вибите руків’я пістолета. Тарас струсив із куртки скло й подивився на Богдана.
Господар району валявся в кутку, зв’язаний власними найманцями. Обличчя було розбите, губи тремтіли, в очах застиг звіриний жах. Він намагався відповзти, звивався, як спіймана тварина, і з горла виривався жалюгідний скавуліж. Він був певен, що зараз його вбиватимуть довго, так само, як він сам колись ламав людей у підвалах і на покинутих будівництвах.
Тарас не дістав ножа. Не підняв зброї. Він поставив на місце крісло, що впало, сів і відкинувся на спинку. У ньому не залишилося злості. Лише безмежна втома.
— Смерть для тебе надто легкий вихід, — сказав він тихо. — Надто щедрий. За Мирослава Вербицького. За Олесю. За всіх, кого ти вважав витратним матеріалом.
Богдан перестав повзти.
— Оригінали документів уже не тут, — продовжив Тарас. — Цієї ночі моя людина передасть їх до незалежного наглядового відомства й профільної служби. Місцеві більше нічого не вирішують. Майор Нестерчук і його люди самі стануть фігурантами.
Обличчя Богдана стало сірим. Він зрозумів, що це не погроза. Це кінець: не тимчасова втрата грошей, не конфлікт із бригадиром, не переляк у людей. Його систему вирвали з коренем. Усе, що роками служило захистом — розписки, фотографії, підписи, імена, — тепер ставало зашморгом.
— У тебе залишився один шанс дожити до суду, — сказав Тарас. — До світанку ти маєш опинитися в камері далеко звідси. Інакше, щойно місцеві зрозуміють, що ти без грошей і даху, вони прийдуть по тебе. Тоді твій підвал здасться відпочинком.
Богдан розридався голосно, негарно, розмазуючи по обличчю кров і сльози. Він обіцяв підписати все, видати всіх, розповісти про кожен платіж і кожен наказ. Аби тільки його не залишили тут, серед тих, хто ще вчора називав його господарем…
