Він обійшов майданчик з підвітряного боку, відволік собаку безпечною приманкою з аптечки й дочекався, поки важкий пес втратить інтерес до двору. Потім проник через пролом у паркані. Рухався низько, короткими ривками, зникаючи між штабелями, вагончиками й бочками. Один охоронець відійшов за будівлю. Решта продовжували сміятися, не помічаючи, що ранок уже перестав належати їм.
За пів години сміх обірвався.
Вони знайшли товариша біля колоди: зв’язаного буксирувальним тросом, із заткнутим ротом і виряченими від жаху очима. Поки троє, лаючись і озираючись, вовтузилися з вузлами, за їхніми спинами клацнув затвор. Неголосно. Але в цій мокрій ранковій тиші звук пролунав так, ніби ліс захлопнув пащу.
Тарас діяв швидко, точно, без зайвої жорстокості. Один упав у багнюку після удару під коліно, другий врізався спиною в штабель і втратив подих, третій, не встигнувши дістати ніж, завив від больового залому й упустив зброю. За десять хвилин усі четверо сиділи на землі спина до спини, зв’язані власними ременями. Нахабство зникло з їхніх облич. Залишилося лише здивування хижаків, які раптом виявили, що здобич уміє кусатися.
Тарас вивів з ладу машини, забрав із вагончика металеву коробку з виручкою й написав на стіні великими червоними літерами одне слово: «Розплата».
Коли він ішов у ліс, пилорама залишалася за спиною нерухомою, знешкодженою й приниженою. Дим над бочкою змішувався з вологим повітрям, зв’язані охоронці вже боялися лаятися голосно, а пес мирно сопів біля будки. Тарас не поспішав. Він знав: чим довше люди Богдана просидять серед зламаних машин і червоного напису, тим глибше це слово ввійде їм під шкіру. Скоро районом поповзе перша чутка про людину, яка приходить із туману й залишає по собі не смерть, а ганьбу…
