Ніч опустилася на ліс важка, промерзла, з першим дрібним снігом, що лягав на мох і відразу танув. У хаті дихала піч. Олеся спала на вузькому тапчані, закутана в армійську ковдру, але сон не приносив їй спокою: вона здригалася, приглушено схлипувала, ніби знову чула кроки над підвальними дверима.
Тарас сидів за столом. Розібраний трофейний пістолет лежав на старій ганчірці. Він перевіряв деталі, протирав метал, перераховував патрони, і кожен рух виходив надто звичним, ніби руки жили окремо від його бажання забути. Запах мастила змішувався з димом, сирістю і холодною хвоєю, що сочилася зі щілин.
За стінами стояла особлива лісова тиша. У ній було чути, як з гілки осипається сніг, як вітер зітхає в трубі, як під підлогою шарудить миша. Тарас вслухався не лише вухами — усім тілом. Природні шерехи лягали на звичну карту, а чужий крок пролунав би інакше: рівніше, важче, надто впевнено. Там, за болотами й дорогами, вже рухалися машини. Люди Богдана входили в його ліс, думаючи, що почали полювання. Вони ще не розуміли, що тут полювання змінює господаря.
До світанку він майже не спав. О п’ятій ранку, коли небо над трясовинами стало сірим, Тарас вийшов у вицвілому камуфляжі. Уночі він натягнув навколо хати прості сигнальні нитки з порожніми бляшанками й сухими гілками. Не пастки — попередження. Він залишив Олесі воду, сухарі й коротко пояснив: назовні не виходити за жодних голосів.
— Мій стукіт пам’ятаєш?
Вона кивнула. Обличчя було блідим, але в очах з’явилася зібраність, якої вчора ще не було.
— Усе інше — чуже.
Олеся притисла ковдру до грудей. Тарас вийшов у туман і зник між ялинами.
Першою ціллю стала дальня пилорама, незаконний майданчик на краю району, де Богдан тримав людей і готівку. До неї було понад десять кілометрів через бурелом, болотяні низини й старі звірині стежки. Тарас ішов рівно, економлячи сили, хоча шрами під ребрами нили, а контузія відгукувалася важкістю у скронях. До восьмої ранку він уже лежав у мокрому чагарнику на схилі й дивився вниз крізь старий армійський бінокль.
Майданчик потопав у багнюці, тирсі й сизому димі. Штабелі свіжого лісу темніли під дощем, два вагончики стояли боком до вітру, вантажівки чекали навантаження. Усе тут говорило про чужу жадібність: сирі колоди, кинуті на мокру землю, колії від важких машин, поспіхом збиті навіси, порожні пляшки біля коліс. Біля бочки з вугіллям четверо охоронців грілися, передавали один одному пластиковий стаканчик і сміялися з чогось грубого. Повітря пахло соляркою, мокрим деревом і дешевим спиртним. Біля будки на ланцюгу лежав величезний пес, зрідка підводячи морду. Люди біля вогню дивилися лише на дорогу й тому не помічали лісу, який стояв у них за спиною надто близько.
Тарас не збирався влаштовувати бійню. Йому потрібні були не трупи, а паніка. Чутка про невидимого ворога живе довше за біль, просочується під двері, сідає за стіл разом із людьми й змушує кожного озиратися навіть на власну тінь…
