До полудня того ж дня новина дісталася Богдана Мартинюка. Він сидів у задній кімнаті старого ресторану, який давно служив йому штабом, і слухав доповідь Степана Гречка, найжорсткішого зі своїх бригадирів. Степан був широкоплечий, із важкою щелепою й очима людини, звиклої не переконувати, а ламати. Але зараз він говорив тихо й дивився не на господаря, а трохи вбік.
Четверо людей із пилорами повернулися тремтячими. Двоє відмовлялися виходити з лазні, де їх відігрівали, і бурмотіли про тінь у камуфляжі. Машини стояли мертвими. Каса зникла. Червоний напис на стіні змусив замовкнути навіть тих, хто зазвичай сміявся першим.
Богдан відчув суху гіркоту в роті. Його влада трималася не лише на грошах і зброї, а на звичці людей боятися його найбільше на світі. Він вирощував цю звичку роками: показовою жорстокістю, купленими рішеннями, раптовим зникненням тих, хто забував мовчати. У його світі повага майже завжди була іншою назвою жаху, а вірність трималася на впевненості, що господар сильніший за всіх. Тепер страх почав шукати іншого господаря, і Богдан уловив це раніше, ніж зміг назвати словами. Варто було людям повірити, що десь у лісі є сила небезпечніша за його наказ, і вся звична конструкція починала скрипіти.
Він ударив кулаком по столу. Важка попільничка зірвалася на підлогу й розбилася.
— Один лісовий обірванець поставив вас на коліна? — загорлав він. — За його голову плачу вдвічі. За дівку окремо. Живою. Зрозумів?
Степан кивнув, але Богдан встиг помітити в його погляді не колишню вірність, а розрахунок. Бригадир добре знав закони зграї: поки ватажок здається невразливим, за ним ідуть; коли він починає кровоточити, навіть найвідданіші принюхуються до вітру.
Тарас не дав їм часу оговтатися. Гроші з пилорами він сховав у тайнику під корінням старого дерева й пішов до наступної цілі. Про стару автобазу він знав давно, випадково почувши розмову людей Богдана біля сільського магазину. Там тримали викрадену техніку, зброю і те, що не хотіли показувати стороннім. Уночі на базі чергували кілька людей, упевнених, що іржаві ворота й занедбані ангари вже самі по собі достатньо лякають.
Надвечір дощ перетворив дорогу на чорну кашу. Тарас вийшов до цегляного ангара, над входом до якого тремтів єдиний ліхтар. Вітер гудів у дірявому даху, по стінах розповзалися плями сирості, всередині грюкали металеві дверцята й лунали нервові голоси. Після пилорами люди Богдана вже чекали біди, але чекали її грубо: замкнути двері, тримати зброю ближче, лаятися голосніше. Вони все ще думали, що двері захищають від того, хто збирається входити як звичайна людина.
Тарас обійшов територію по дузі й знайшов зовнішній вузол живлення. Він не став гасити все одразу. Досить було змусити частину бази жити нерівним світлом, щоб тіні рухалися надто глибоко, а люди почали плутати силуети. У темряві будь-який незнайомий звук стає більшим за самого себе.
Через розбите вікно під дахом він проник в ангар і завмер на металевому настилі. Внизу метушилися троє. Один з автоматом пішов до виходу перевірити щиток. Коли він проходив під настилом, Тарас стрибнув за його спиною. Решта почули лише короткий шерех і глухий удар.
— Ей, ти де? — гукнув один.
Відповіддю стала тиша.
Другий не витримав і дав чергу в темряву. Кулі вдарили по балках, висікли іскри, відлуння прокотилося під дахом. Наступної секунди до його ніг викотився порожній металевий балон. Він різко перевів ствол на звук — і втратив зброю. Рука в брезентовій рукавичці виринула з мороку, вивернула ствол угору, удар у груди вибив повітря, і чоловік гепнувся на бетон.
Третій кинувся до воріт. Низько натягнутий дріт зрізав його на бігу. Він навіть не встиг як слід упасти, як важкий черевик притис його до підлоги, а холодний ствол торкнувся потилиці.
За дві години Степан Гречко увірвався на автобазу з десятком озброєних людей. Фари прорізали дощ і темряву. В ангарі вони знайшли трьох охоронців живими, прив’язаними до опор, з обличчями, вимазаними машинним мастилом. Зброя зникла. На грудях старшого висів шматок картону з написом: «Ваша сила — вигадка. Передай Богдану: я прийду, коли він залишиться сам».
Степан прочитав ці слова й уперше відчув холод не від дощу. За його спиною люди метушилися надто шумно, хтось матюкався, хтось намагався жартувати, але сміх виходив ламким. Вони звикли, що після нападу залишаються трупи, кров, зрозуміла злість. Тут залишалися зв’язані живі люди, зникла зброя і фраза, що била по самолюбству точніше за кулю. Найстрашнішою була навіть не поразка, а акуратність поразки: їх не знищили, їх показали самим собі безпорадними. Вони воювали не з конкурентами і не з поліцією, яку можна купити. Проти них стояла людина, для якої цей ліс був домом, а вони — чужинцями, надто гучними й помітними на кожному кроці…
