На світанку Тарас повертався до хати через болото. Утома навалилася важким мокрим плащем: нили старі рани, пальці німіли від холоду, у скронях гуло. Але разом з утомою в ньому трималася ясність, майже лячна. Кожен обеззброєний чоловік Богдана, кожен зірваний рейд, кожна чутка, що тепер повзла районом, ніби засипали жменею землі ту чорну яму, яка відкрилася в ньому після зимового перевалу.
Біля хати він тихо свиснув умовний сигнал. Олеся відчинила майже одразу. Вона не спала. Під очима залягли тіні, але, побачивши його живим, вона видихнула так, ніби весь цей час тримала в грудях камінь. У її погляді з’явилося щось більше, ніж вдячність: довіра людини, якій більше ні на кого спертися.
Тарас виклав на стіл трофейну зброю й сів на табурет.
— Перше коло закінчено, — сказав він. — Тепер він боїться. А такі люди, коли бояться, починають шукати зрадників поруч.
Олеся слухала мовчки. Руки її лежали на столі, пальці були зчеплені до білизни.
— У нього є місце, де він зберігає те, чим тримає інших, — сказала вона після довгої паузи. — Батько говорив не прямо, але я запам’ятала.
Вона розповіла про закриту мисливську базу біля глухого озера, за сорок кілометрів від селища. Туди вела одна розбита лісовозна дорога. Там Богдан приймав чиновників, людей із наглядових кабінетів, начальника місцевої поліції, майора Нестерчука. За високим парканом стояв головний зруб, а під ним — підвал із важкими сталевими дверима. У сейфі, за словами батька, лежали не стільки гроші, скільки справжня влада: боргові розписки, чорні зошити, підставні папери, фотографії й записи закритих вечорів, після яких жоден місцевий начальник уже не міг дивитися Богдану в очі без страху.
— Поки все це в нього, поліція буде поруч, — сказала Олеся. — Вони всі прив’язані.
Тарас слухав, не перебиваючи. У голові в нього складалася схема. Не будинок, не сейф, не дорога — вузли мережі: гроші, чиновники, поліція, компромат, страх. Він подумки відзначав відстані, можливі під’їзди, час зміни постів, місця, де людина втомлюється дивитися уважніше за все. Але головним було не проникнути всередину. Головне — забрати те, на чому трималася влада Богдана. Якщо ворог сильніший числом, треба бити не по людях, а по зв’язках між ними, по управлінню й довірі. Нехай система почне гризти сама себе. Нехай кожен, хто вчора сидів за одним столом, вранці прокинеться з думкою, що сусід уже шукає спосіб урятуватися першим.
Удень він перевів Олесю в інше укриття. Старе сховище, що залишилося від геологічної партії, було врито в схил пагорба за кілька кілометрів від хати. Про нього знали лише старі лісники, та й ті давно роз’їхалися або померли. Дорога туди йшла по камінню й сухому корінню, де майже не залишалося слідів. Усередині пахло залізом, землею і сирістю, але було сухо, закрито й непомітно.
Олеся зблідла, коли побачила люк. Після підвалу будь-яке підземелля било просто в пам’ять. Тарас помітив це й не став квапити. Він першим спустився вниз, запалив ліхтар, показав полиці, запасні ковдри, вентиляційний хід і другий вихід повітря. Лише після цього вона ступила слідом. Він залишив їжу, воду, теплий спальник і пістолет.
— Запам’ятай: три удари, пауза, два. Це я. Усе інше не відкривати. Голоси, прохання, погрози — неважливо.
Олеся взяла зброю обома руками. Долоні тремтіли, але погляд став твердішим. Тарас коротко показав, де запобіжник, як тримати ствол униз, коли не можна торкатися спуску. Він говорив майже буденно, і саме це лякало найдужче: значить, він справді допускав, що хтось може дістатися й сюди.
— Ти повернешся? — спитала вона.
Тарас помовчав. Він не любив обіцянок, за які відповідає не лише людина, а й випадок.
— Зроблю все, що зможу.
Він закрив кришку, замаскував її лапником і гілками, після чого пішов до мисливської бази. Шлях зайняв майже дванадцять годин. Тарас ішов через трясовини, по пояс переходив крижані струмки, відігрівав руки біля крихітних вогнищ і тут же гасив їх, щоб дим не виказав маршрут. Іноді він зупинявся лише на кілька вдихів, перечікуючи, поки біль під ребрами відпустить і перестане стукати у скронях стара контузія. Він економив кожен рух, як колись економив патрони, воду і право на помилку. До ночі ліс накрив густий сирий туман.
Близько третьої години, коли темрява стала в’язкою, Тарас лежав на краю урвища й дивився вниз. База Богдана нагадувала фортецю: високий частокіл, прожектори по кутах, генератор у прибудові, патрулі у дворі. Від озера тягло холодом, туман стелився над водою, і світло перетворювало його на білясте молоко. П’ятеро охоронців, собаки, зброя, зачинені двері. На папері все виглядало переконливо. У житті в будь-якої охорони були слабкі місця: втома, звичка ходити одним маршрутом, сліпі зони між колами світла і самовпевненість тих, хто надто давно нікого не боявся. Усе це могло відлякати випадкову людину, але не того, хто звик приходити туди, де його не чекають…
