Світло Тарас не чіпав. Тут люди були досвідченіші, ніж на пилорамі, і раптова темрява змусила б їх забитися в будинок і стріляти по кожному шереху. Потрібен був інший спосіб: розділити, позбавити впевненості, змусити кожного думати, що він залишився сам.
Він спустився з урвища по мотузці, обійшов сліпу зону біля старого кедра й проник за частокіл. Один патрульний, огрядний чоловік із задишкою, відійшов до паркану кинути недопалок. Коли він повернувся спиною до освітленого двору, з туману за ним виникла тінь. За секунду охоронець уже не стояв.
За двадцять хвилин двоє пішли шукати зниклого. Біля дровітні вони знайшли його підвішеним догори ногами, із заклеєним ротом і зв’язаними руками. Він безпорадно мугикав, майже торкаючись плечима землі. Один підкинув автомат, але під ногами хруснула гілка, і прихована петля різко стягнула йому гомілки. Він гепнувся в багнюку. Третій закричав, кличучи людей з дому, але крик обірвався після короткого удару з туману.
Двоє, що сиділи на ґанку, кинулися у двір зі зброєю. Вони побачили дровітню, товариша, що висів, автомати в багнюці — і нікого. Туман рухався між прожекторами, як живий. Один лаявся, намагаючись голосом повернути собі сміливість, другий уже задкував до дверей, не відводячи ліхтаря від дровітні. Поки вони задкували, Тарас піднявся на похилий дах зрубу й кинув у камінну трубу димову шашку. За хвилину будинок наповнився їдким сірим димом. Люди вискочили назовні, кашляючи, осліплі, злі, але розгублені. Біля воріт він зустрів їх по одному: короткі удари, больові заломи, наручники до ґрат.
Ніхто не встиг вистрілити прицільно. Ніхто не зрозумів, звідки прийшов удар. Для охоронців ця ніч потім залишиться уривками: дим у горлі, мокрий сніг на обличчі, чужа рука з туману й холод металу на зап’ястях.
Коли дим розвіявся, Тарас спустився в підвал. Важкі сталеві двері виглядали переконливо, але трималися на зовнішніх петлях, поставлених лінивими будівельниками. У гаражі він знайшов потрібний ключ, зняв кріплення й відкрив прохід. Код до сейфа довелося шукати довше. Кабінет був перевернутий, шухляди висунуті, книги скинуті на підлогу. Зрештою цифри знайшлися олівцем на звороті старого календаря. Самовпевнені люди рідко вірять, що хтось дістанеться до їхніх схованок.
У сейфі лежали пачки готівки, але вони майже не цікавили Тараса. Сьогодні гроші були другорядними. Йому потрібні були зошити, папки, касети, фотографії, списки хабарів, папери на підставних осіб, боргові розписки. Він гортав швидко й уважно, відзначаючи повторювані прізвища, суми без назв валют, дати зустрічей, позначки на полях. Це була анатомія влади Богдана: хто отримав, хто підписав, хто заплющив очі, хто наказав мовчати.
Тарас склав усе в непромокальний мішок. Поверх документів лежала золота запонка Богдана. Він затримав її на долоні. Маленька, майже марна річ, але для такої людини — знак недоторканності, розкоші, впевненості, що ніхто не сунеться рукою в його сейф. Тарас забрав її не як здобич, а як майбутній знак.
До світанку він покинув базу. П’ятеро охоронців залишилися живими, зв’язаними, продроглими й приниженими. Їхній страх мав повернутися до господаря швидше за будь-яку доповідь.
У понеділок вранці Богдан сидів у кабінеті над рестораном. Обличчя його посіріло від безсоння. Степан Гречко стояв біля вікна з автоматом і мовчав. За кілька днів вони втратили пилораму, автобазу, повагу людей, а тепер, як невдовзі з’ясувалося, і найважливіше.
Телефонний дзвінок пролунав як удар молотка по кришці труни. Богдан зняв слухавку.
— Я був на твоїй мисливській базі, — сказав незвично спокійний голос. — Сейф порожній. Копії першого зошита і кілька знімків з майором Нестерчуком уже в надійних людей. За моїм словом вони підуть слідству, внутрішній службі й тим, перед ким ти звик звітувати за спільні гроші.
Богдан спробував відповісти, але горло перехопило.
— У тебе сорок вісім годин, — продовжив Тарас. — Сам приходиш до слідчих, визнаєш організацію вбивства Мирослава Вербицького, здаєш людей і схеми. Не прийдеш — документи підуть у всі боки. Тоді тебе шукатимуть не лише законники.
У слухавці пролунали короткі гудки…
