За десять хвилин зателефонував майор Нестерчук. Він майже верещав. Вранці на лобовому склі його машини лежав конверт із фотографіями, де він брав гроші на мисливській базі, і записка: якщо пости не знімуть і допомога Богдану не припиниться, негативи опиняться в людей, яким уже не можна буде заплатити. Майор кричав, що всі домовленості скасовано, що він не збирається йти на дно через купку ідіотів, не здатних упоратися з одним лісником. Від цієї хвилини Богдан залишався без поліцейського даху.
Коли зв’язок обірвався, Мартинюк повільно поклав слухавку. За вікнами шумів мокрий вітер, унизу в порожньому залі хтось кашлянув і відразу замовк. Богдан раптом почув, як голосно цокає годинник, як рипить крісло під ним, як Степан переступає біля вікна. Уперше він побачив свою владу не фортецею, а тонким гнилим льодом, під яким уже чорніла вода.
І тут параноя, що давно жила в ньому, підняла голову. Про сейф знали одиниці. Ті, хто допомагав складати перші папки, давно зникли з його життя. Із тих, хто ще міг знати про схованку, поруч залишався тільки Степан…
Богдан рвонув шухляду столу й вихопив позолочений пістолет. Ствол уперся в груди бригадирові.
— Це ти, — прохрипів він. — Ти злив йому базу. Вирішив зайняти моє місце?
Степан зблід, але відступив лише на крок. Його очі звузилися, і в них з’явилася не стільки образа, скільки презирство.
— Ти власним страхом подавився, Богдане, — сказав він глухо. — Я за цю бригаду кров проливав. Якщо господар своїм не вірить, значить, господаря вже немає.
Щоб змити образу, а може, довести самому собі, що він не зламаний, Степан поклявся зібрати найжорсткіших людей, узяти собак і піти в болота, де, за чутками, ховався лісник. Він не повернеться, доки не притягне Тараса зв’язаним. Грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалася штукатурка, бригадир пішов, ведучи з собою половину сили, що залишилася в Богдана.
У вівторок вранці земля в лісі вкрилася тонкою кіркою паморозі. Степан Гречко і його загін увійшли в найгибліші місця боліт, куди місцеві намагалися не ходити навіть улітку. Люди йшли ланцюгом, провалюючись по коліно в крижану жижу, розсуваючи чагарник ножами й прикладами. Дві великі собаки скиглили, плуталися в повідцях і не хотіли брати слід: вітер змінювався щохвилини, приносив запах торфу, гнилої трави й холодної води.
Степан гнав людей уперед. Злість і необхідність довести, що він не зрадник, сліпили його краще за будь-який туман. Він не помічав знаків, залишених навмисне: прим’ятий мох, зламану гілку, брудний клапоть на кущі. Тарас вів їх туди, де земля лише вдавала із себе землю.
Ближче до сутінків загін вийшов на маленьку галявину серед кривих мертвих беріз. Там диміли рештки вогнища, валявся старий армійський рюкзак, сліди йшли в очерет. Степан оскалився.
— Взяли. Віялом. Тихо.
Але люди вже повірили в легку здобич і кинулися вперед надто швидко. Вони не знали, що вогнище було приманкою на вузькій смузі твердої землі, а навколо, під сухим очеретом, ховалася трясовина. Перші п’ятеро провалилися майже одночасно. Земля схлипнула, розійшлася, і крижана чорна жижа схопила їх по пояс. Вони закричали, почали борсатися, стріляли в повітря від паніки, хапалися за коріння, але кожен різкий рух тягнув глибше.
Решта зупинилися й втратили стрій. Тієї ж миті з заростей ударили осліплювальні сигнальні спалахи й глухі хлопки шумових зарядів. Ліс на секунди став білим, злим, оглушливим. Люди Богдана перетворилися на натовп, що стріляє в порожнечу, падає, зачіпає своїх, лається від жаху. Собаки зірвалися з повідців і зникли між деревами.
Тарас рухався всередині хаосу як тінь. Він не добивав. Він вибивав зброю, збивав з ніг, зв’язував тих, хто впав, ременями. Тих, кого трясовина тягнула вниз, витягував мотузкою й багром, ризикуючи зірватися сам. Кілька разів багнюка йшла під його ногою, крижана вода хапала за гомілки, але він утримувався, впираючись у коріння. Мертві вороги були йому не потрібні. Йому потрібні були живі свідки, які потім розкажуть, що їх урятувала та сама людина, яка могла залишити їх болоту.
Степан спробував підняти автомат і вистрілити в тінь, що майнула. Удар по зап’ястку вибив зброю, підсічка кинула його в холодну воду. Він захрипів, відпльовуючись багнюкою, але сильна рука схопила його за комір і потягла геть від людей.
Коли Степан опритомнів, він не міг поворухнутися. Його зв’язали й поклали біля самого краю трясовини так, що холодна жижа підбиралася майже до плечей. Над ним стояв сірий вечір, пахло метаном, мокрим листям і смертю, яка була зовсім поруч. Тарас сидів неподалік навпочіпки, обличчя ховала тінь капюшона.
— Твій загін скінчився, — сказав він. — Люди живі. До світанку пролежать зв’язаними на твердому місці. Хочеш, щоб їх знайшли, передаси Богдану мої слова.
Степан, який ламав чужі долі без тремтіння в голосі, зараз плакав від холоду й безсилля. Він клявся передати все, аби тільки його витягли.
Тарас нахилився ближче.
— Скажеш йому: час вийшов. Я йду. Якщо до ранку він не здасться, він позаздрить тим, кого я сьогодні дістав із болота.
Потім Тарас підвівся й розчинився в темряві, залишивши Гречка на краю чорної води, серед криків людей і байдужого лісу…
