Вранці над лісом висів туман, що стирав дорогу й дерева. Степан Гречко повертався в селище пішки. Кожен крок давався йому так, ніби до ніг прив’язали каміння. За ним тяглися семеро вцілілих бійців — брудні, промерзлі, з порожніми очима. Решта розбіглися вночі хто куди і навряд чи скоро наважилися б з’явитися перед Богданом.
Дорогі куртки перетворилися на кірку болотяної багнюки, обличчя були подряпані гілками, руки тремтіли. Ця вервечка вже не скидалася на бригаду, що тримала район у страху. Радше на колону полонених, які повертаються з війни, де їх навіть не визнали гідними вбити. Ніхто не говорив. Після болота слова здавалися марними.
Богдан зустрів їх у залі ресторану. Третю добу він майже не спав, заливав тривогу дорогим спиртним і все одно здригався від кожного звуку. Обличчя опухло, погляд став мутним, руки тремтіли, коли він підвівся з-за столу.
— Де він? — зірвався він на вереск. — Де цей лісовий виродок? Де голова, за яку я обіцяв гроші?
Степан не відповів. Він підійшов до бару, взяв пляшку, зубами зірвав корок і зробив кілька довгих ковтків, проливаючи спиртне на підборіддя. Потім повернувся до Богдана. У його очах уже не було ні підпорядкування, ні колишнього страху.
— Він велів передати, що йде по тебе, — сказав Степан. — І від себе додам: війна закінчена. З ним не можна воювати. Він читає нас раніше, ніж ми думаємо. У ліс я більше не піду.
Він дістав особистий пістолет і кинув його на підлогу. Метал глухо вдарився об дорогий килим. Слідом зброю почали кидати й інші. Один за одним вони розверталися й ішли до виходу. Богдан кричав, обіцяв гроші, погрожував могилою, називав їх зрадниками. Ніхто не озирнувся.
Так господар району залишився сам у порожніючому залі, серед покинутих стволів, мокрих слідів на килимах і тиші, яка була страшнішою за перестрілку. Він ще довго стояв посеред ресторану, не розуміючи, що гірше: відхід людей чи те, що ніхто навіть не спробував забрати обіцяну нагороду. Гроші вперше перестали бути мовою, якою з ним розмовляли. Страх виявився сильнішим.
Тим часом Олеся сиділа в підземному сховищі й гріла воду над маленьким пальником. Повітря було сперте, але тепле. Тарас сидів на краю залізного ліжка й правив лезо мисливського ножа об плаский камінь. У слабкому світлі його обличчя здавалося старшим, жорсткішим. Сивина на скронях проступала різкіше, під очима лежали глибокі тіні.
Олеся довго дивилася на нього й тихо спитала:
— Чому ви це робите? Ви могли піти в перший же день. Просто зникнути в лісі. Вас би ніхто не знайшов.
У її голосі не було докору. Їй справді потрібно було зрозуміти, що тримає його поруч: жаль, обов’язок, злість на Богдана чи щось інше, чому вона поки не знала назви. Після підвалу вона розучилася вірити безкорисливим вчинкам. Кожен дар там виявлявся повідцем, кожна м’яка інтонація — підготовкою до нової загрози.
Тарас відклав ніж, узяв у неї кухоль із гарячою водою, куди вона кинула сухе листя смородини, і довго дивився на пару.
— Був один перевал, — сказав він нарешті. — Узимку. Я вів групу. Троє хлопчаків вірили, що я витягну їх. А наказ був триматися. Будь-якою ціною.
Він говорив скупо, але кожне слово падало важко. Сніг. Рація. Молоді голоси, спочатку злі, потім перелякані, потім майже дитячі. Шпиталь. Ночі, в які він прокидався від власного крику. Місто, де серед людей бракувало повітря. Втеча в ліс, бо тільки там тиша не вимагала пояснень.
— Я думав, що все, чого мене вчили, годиться тільки для смерті, — продовжив він. — А потім ти сховалася за моєю спиною. І я зрозумів, що можу не лише руйнувати.
Олеся мовчала. У грудях у неї піднімалося забуте відчуття захищеності — не легке, не радісне, а глибоке й майже болісне. Вона зрозуміла: він рятує її не замість тих трьох, а разом із ними. У його спокої не було байдужості; за ним стояла така втома, що Олесі захотілося не питати більше, а просто дати йому хоча б кілька хвилин тиші. Кожне його повернення з лісу було не лише кроком до її свободи, а й спробою довести самому собі, що минуле не зобов’язане назавжди визначати людину.
Тарас допив чай, перевірив магазин пістолета й сховав ніж.
— Тепер фінал. Богдан не піде з повинною. Для нього це втрата обличчя і повільна смерть за ґратами. Він спробує купити вихід. Покличе людей збоку, тих, хто не чув наших лісових чуток.
— Найманців?
— Так. Значить, я маю бути в селищі раніше, ніж вони його вивезуть.
Він залишив Олесі заряджений пістолет, повторив умовний стукіт і правила. Потім замаскував люк і пішов у холодну імлу. Олеся залишилася під землею, слухаючи, як над сховищем шарудить сніг, і вперше молилася не про власний порятунок, а про його повернення…
