Богдан вчинив саме так, як передбачив Тарас. Замкнувшись у кабінеті над рестораном, він зняв із потайної полиці останні банківські упаковки готівки й набрав номер, який зберігав для крайнього випадку.
У великому місті слухавку взяв Руслан Харченко — колишній офіцер розвідувальної служби, який тепер керував закритою групою людей, що бралися за брудну роботу за величезні гроші. Голос у Руслана був сухий, байдужий. Він вислухав збивчасту істерику Богдана, обіцянки заплатити більше за будь-який тариф, прохання негайно приїхати й знищити лісника, який зруйнував усю систему.
— Ціна буде подвійна, — сказав Руслан. — Клієнта виводжу. Проблему закриваю. До ночі буду з двома людьми.
Богдан погодився на все. Поклавши слухавку, він обвів кабінет мутним поглядом. Шкіряні крісла, бар із дорогим спиртним, мисливські трофеї, важкі штори — ще тиждень тому все це здавалося доказом влади. Тепер кабінет нагадував декорацію до власного похорону. Він прислухався до кожного звуку знизу, до удару дощу в шибку, до скрипу труб, до власного дихання, і щоразу йому вчувалися кроки на сходах.
Надвечір селище потонуло в промозглій темряві. Дощ стікав по порожніх вітринах, ліхтарі розпливалися в калюжах, рідкі перехожі поспішали додому й намагалися не дивитися в бік ресторану. До будівлі безшумно підкотив темний позашляховик із тонованим склом. Із нього вийшли троє. Руслан Харченко був високий, сухий, із глибоким шрамом через щоку. Двоє його людей рухалися з тією зібраністю, за якою відразу видно професіоналів: жодного зайвого жесту, жодного випадкового погляду. Вони не вписувалися в місцеву брудну браваду; поруч із ними люди Богдана виглядали галасливими підлітками, яким надто рано дали зброю.
Руслан піднявся до Богдана, коротко вислухав розповідь про невидимого спецпризначенця, усміхнувся й назвав місцевих боягузами. Запитання ставив рідко, але кожне влучало точно: скільки людей втрачено, хто бачив противника, де дівчина, які виходи з будівлі, хто з поліції ще на зв’язку. Відповіді Богдана ставали дедалі плутанішими, і презирство в очах Руслана посилювалося. Потім він наказав своїм перекрити входи, перевірити вікна, вимкнути внутрішній зв’язок і готувати вивезення клієнта до півночі. Він не вірив у лісових привидів. Він вірив у дисципліну, зброю і страх, який можна переламати ще точнішим страхом.
Тарас увійшов у селище не дорогою. Він пройшов через занедбану промзону старого торф’яного підприємства: повз іржаві крани, порожні цехи, провалені дахи, по яких барабанив дощ. До ресторану підібрався з боку заднього двору, де стояли піддони й порожні ящики.
Люди Руслана відрізнялися від місцевої братви відразу. Вони не курили, не базікали, не поверталися спиною до темних кутів. Сектори огляду змінювалися постійно, зброя була близько до руки, рухи економні. У прямому зіткненні всередині будівлі ціна помилки ставала надто високою.
Отже, треба було бити не по силі, а по недовірі.
Тарас знайшов розподільчий щит на задній стіні. Повністю гасити світло не став: професіонали відразу перейшли б у бойовий режим. Він лише порушив лінію зовнішнього освітлення, і ліхтарі у дворі почали мерехтіти, народжуючи глибокі пульсуючі тіні. Потім ковзнув до машини Руслана, відчинив дверцята тонкою пластиною й сховав під сидінням пачку грошей із пилорами, вимазану багнюкою, ніби її сунули туди нашвидкуруч.
Через вантажний люк він проник у підвал ресторану. Там пахло вином, холодним м’ясом, сирістю і старою кам’яною кладкою. Тарас рухався по пам’яті: колись він бував тут по продукти для лісництва і запам’ятав чорні сходи, службові двері, повороти. Біля виходу на перший поверх стояв один із людей Руслана. Кидатися на нього було не можна: професіонал устиг би подати сигнал. Тарас жбурнув у дальній кінець коридору жменю дрібних металевих кульок. Вони дробно застукотіли по підлозі. Найманець розвернувся на звук, і цієї секунди вистачило, щоб тінь прослизнула повз.
У спальні Богдана панував дорогий безсмаковий безлад. На ліжку лежала шкіряна дорожня сумка, куди господар у паніці скидав одяг і гроші. Тарас вийняв частину готівки, а зверху поклав золоту запонку із сейфа мисливської бази, перекреслену чорним хрестом. Потім узяв аркуш з емблемою ресторану і написав великими літерами: «Твої нові захисники домовилися з тим, хто розніс пилораму. Гроші з тієї каси в них під сидінням. Вони прийшли не рятувати тебе, а добити й забрати рештки. Ти в клітці».
Записку він залишив поруч із сумкою. Усе було розраховано не на спокійну розумну людину, а на Богдана — недоспаного, питущого, загнаного, вже зрадженого у власній уяві всіма одразу. Тарас не підробляв факти, він лише поклав поруч кілька правдоподібних деталей і дав параної самій з’єднати їх у петлю. Потім знову спустився в підвал і сховався за пивними бочками, чекаючи, коли страх Богдана зробить те, чого не змогла б зробити зброя…
