Олеся миттєво погасила світло й потягнула Богдана до стіни. Двері залишилися трохи прочиненими, але темрява ховала їх досить надійно. Кроки наблизилися й зупинилися буквально за кілька метрів.
— Тут можна говорити, — сказав Мирослав. — Тільки не підвищуй голос. Гості думають, я вийшов на хвилину.
— Мені треба ще раз пройти завтрашній порядок, — відповіла Ірина. У її голосі не було ні хвилювання, ні провини. Лише холодна ділова зосередженість. — Після підпису він уже нічого не скасує?
— Нічого. Щойно пакет акцій піде на мою структуру, рада підтримає мене. Документи підготовлені, цифри вивірені. Богдан повернеться, коли все буде закінчено.
— А якщо він дізнається раніше?
— Він далеко. Упевнений, що закриває свою головну угоду. Найсмішніше, що на момент його повернення ця угода вже буде не його.
Ірина тихо засміялася. Богдан упізнав її сміх і водночас не впізнав. Так не сміються з чоловіком, не сміються навіть із ворогом. Так радіють пастці, яка нарешті зачинилася.
— Соломія може завадити, — сказала вона після паузи. — Ти знаєш, як він реагує на все, що стосується дівчинки. Навіть за своєї вічної зайнятості він може зірватися.
— Я передбачив і це. Коли він втратить компанію, ми порушимо питання про опіку. Батько, якого роками немає вдома, без колишніх коштів, зі зіпсованою репутацією й нервовим зривом — не найпереконливіший кандидат. Дівчинка залишиться з тобою. А потім звикне до нового порядку.
— Вона вперта.
— Упертих ламають документами м’якше, ніж криком.
Богдан відчув, як усе всередині нього провалилося. Вони говорили не лише про бізнес. Не лише про папери, підпис, раду. Вони говорили про Соломію, як про останнє майно, яке треба правильно оформити.
Кроки віддалилися. Десь грюкнули двері. Лише після цього Олеся знову ввімкнула світло. Богдан стояв нерухомо, плечем упираючись у стіну. Руки тремтіли так сильно, що він насилу розтиснув кулак; браслет залишив на долоні червоний слід.
— Дихайте, — прошепотіла Олеся. — Будь ласка.
Він дістав телефон. Екран показав двадцять сім пропущених викликів із домашнього номера. Номер був позначений як небажаний. Богдан цього не робив. Він ніколи не блокував домашній телефон.
— Ваші дзвінки не доходили, — промовив він глухо.
Олеся не стала відповідати. Мовчання вже все сказало.
Наступної хвилини Богдан рухався швидко й майже беззвучно. Він пройшов до кабінету, приклав палець до біометричного замка, дочекався короткого клацання. За старою картиною, що дісталася від батька, був сейф. Код він набрав із третьої спроби: пальці погано слухалися.
Серед його власних папок лежали три чужі.
Перша містила документи про переведення акцій на компанію, пов’язану з Мирославом. Підписи Ірини стояли там спокійно й рівно, ніби йшлося не про зраду, а про купівлю меблів. У другій лежав проєкт заяви про опіку: Богдан описувався там відсутнім, емоційно нестабільним, нездатним піклуватися про підлітка. Третя папка змусила його вхопитися за край столу.
У ній були медичні висновки на Соломію. Підготовлені заздалегідь. Фальшиві, холодні, написані так, щоб представити дівчинку неврівноваженою й такою, що потребує закритого нагляду. Цей запасний хід мав спрацювати, якщо вона спробує піти або заговорити.
Тепер картина стала цілісною. Вечірка відволікала будинок. Його від’їзд давав час. Листи й дзвінки роками перехоплювалися, щоб донька не вірила батькові. А якщо Соломія наважиться тікати, її можна буде оголосити хворою й сховати за дверима установи. Вони не просто відбирали в нього справу всього життя. Вони будували клітку навколо його дитини, заздалегідь поклавши до кишені ключ…
