Богдан забрав папки, зачинив сейф і повернувся до службового коридору. Олеся чекала там зі скринькою, притиснутою до грудей. У її обличчі не було колишньої покірності. Страх залишився, але поруч із ним з’явилася рішучість людини, яка більше не має наміру мовчати.
— Сьогодні Соломію ніхто не забере, — сказав Богдан. Голос прозвучав незвично рівно. — І ви розкажете все, що знаєте. Не мені одному. Тим, хто розбиратиметься з цим офіційно.
— Я готова.
У цей момент із напівтемряви долинув слабкий голос:
— Олесю? Це ви?
Соломія стояла на повороті. В одній руці вона стискала фотографію, другою трималася за стіну, ніби ноги могли не витримати. Побачивши батька, вона зупинилася так різко, наче натрапила на невидиму перешкоду.
— Тату?
Богдан зробив крок і відразу змусив себе зупинитися. Йому хотілося підійти, обійняти, втримати, але він уперше ясно зрозумів: його бажання зараз не головне.
— Я повернувся, Соломійко.
Вона похитала головою. На обличчі не було радості, лише втомлена недовіра.
— Ти не повертаєшся до мене. Ти завжди повертаєшся між справами.
Ці слова виявилися точнішими за будь-яке звинувачення. Богдан не став сперечатися. Не сказав ні про рейс, ні про скасовані зустрічі, ні про передчуття. Він опустився на одне коліно просто в коридорі й відкрив скриньку.
На підлогу лягли малюнки, листи, згортки, оксамитовий мішечок. Він дістав браслет і поклав його зверху.
— Я побачив це лише зараз. Клянуся, жоден із твоїх листів до мене не дійшов.
Соломія дивилася на речі так, ніби бачила привидів власних років. Потім повільно підняла малюнок із сонцем.
— Я пам’ятаю його. Мама сказала, що передала тобі. Потім сказала, що ти посміявся й велів більше не приносити таких дурниць.
— Ні. Ніколи. Я б зберіг.
Вона перевела погляд на браслет. Її обличчя змінилося: губи здригнулися, очі широко розкрилися. Соломія простягнула пальці, але не взяла його одразу, ніби боялася, що річ знову зникне.
— Вона сказала, ти забрав його. Бо я втратила твою довіру.
Богдан підвівся дуже повільно.
— Можна?
Соломія після довгої паузи простягнула руку. Він застібнув браслет на її зап’ясті. Підвіска лягла на шкіру, і між ними вперше за багато років виникло не пояснення, а тиша, в якій можна було дихати.
— Я не знаю слів, які все виправлять, — сказав він. — Їх, напевно, немає. Але я більше не хочу бути батьком, який існує лише на фотографіях і в обіцянках. Я залишуся там, де маю бути…
