Соломія заплакала. Уже не так, як у кімнаті, де вона збирала валізи, а рвано, голосно, з відчайдушним полегшенням людини, яка надто довго трималася. Богдан не притягував її до себе силою. Він стояв поруч, поки вона сама не зробила крок і не притулилася чолом до його плеча.
— У мене теж є дещо, — сказала вона за кілька хвилин. — Я не знала, чи знадобиться. Просто… не могла більше вдавати, що нічого не чую.
Вона повернулася до кімнати, зняла декоративну панель під тумбою й дістала чорний зошит. Сторінки були списані щільно: дати, час, телефонні розмови, фрази, підслухані за дверима, прізвища, слова, що повторювалися, короткі помітки на полях.
— Я почала записувати давно, — зізналася Соломія. — Спочатку думала, що це дурниця. Потім зрозуміла: якщо в цьому домі не записувати правду, вона зникає. Мама каже одне, потім інше, потім запевняє, що я все вигадала. А папір не сперечається.
Богдан узяв зошит двома руками. Його донька була не лише самотньою дитиною у великому домі. Вона стала свідком. Маленькою архіваріускою чужої брехні, яка звикла ходити килимами без слідів.
У кінці коридору з’явився старий Степан, дворецький, який служив родині ще за батька Богдана. Зазвичай він рухався неквапливо й тримався бездоганно рівно, але зараз його обличчя було напруженим.
— Пане Богдане, йти треба негайно. Пані Ірина піднімається нагору…
