— Підписуй, Лєно, — сказав Вадим і поклав папку просто на мокру пляму від пролитого чаю. — Поки я розмовляю як родич. Потім будуть суд, стягнення і перевірки.
Лєна стояла біля кухонного столу в халаті, з рушником на плечі, і не могла взяти ручку. За стіною схлипувала семирічна Кіра. Мати Лєни, Зоя Павлівна, сиділа біля вікна з таблеткою під язиком. Сірий ранок пах валер’янкою, вистиглою кашею і чужими парфумами: поруч із Вадимом, братом її зниклого чоловіка, стояла його дружина Яна — гладенька, спокійна, ніби прийшла вибирати нові фіранки.
— Сергій був мені винен, — Вадим постукав пальцем по аркушу. — Розписка є. Рішення суду про оголошення Сергія померлим є. Його борг тепер на спадкоємцях. Підпишеш угоду — місяць на переїзд. Не підпишеш — заберу квартиру через суд. Ще й поясниш, куди поділися коробки з продуктами і речами з твого волонтерського складу.
— Я нічого не брала, — сказала Лєна. — І Сергій не писав розписки.
Яна усміхнулася кутиком рота.
— Почерк вирішить експертиза. А скарга вже пішла директору школи. Люди не люблять, коли поруч із дітьми працюють сумнівні жінки.
Двері кімнати тихо відчинилися. Кіра стояла боса, притискаючи до грудей плюшевого зайця.
— Мій тато не помер, — прошепотіла вона. — Він заблукав.
Вадим хмикнув.
— От бачиш, до чого ти дитину довела казками.
Лєна подивилася на доньку і побачила Сергія в останній вечір: темна куртка, робоча сумка, на зап’ясті смішний браслет із синіх намистин. Кіра сама нанизала його і наказала батькові носити, «щоб не загубився». Наступного ранку після його зникнення знайшли розбитий телефон біля старої переправи, куртку в багнюці і сліди машини біля води. Тіла не було. Три роки Лєна шукала, сперечалася, плакала, писала запити, ходила по кабінетах, поки всі навколо не почали казати: досить.
— Мамо, — тихо сказала Кіра, — не віддавай наш дім.
Лєна поклала ручку назад.
— Я не підпишу.
Обличчя Вадима потяжчало.
— Тоді рахуй дні. І якщо знайдеш у Сергієвих речах старий робочий телефон, флешки або якісь карти пам’яті, принесеш мені. Там службове. Не здумай розумничати.
— Ти вже все забрав після зникнення, — сказала Лєна. — Навіть інструменти.
— Значить, погано шукав.
Яна, проходячи повз Кіру до дверей, нахилилася і майже лагідно промовила:
— Не слухай маму, дівчинко. Дорослі іноді надто чіпляються за чуже.
Він пішов, грюкнувши дверима так, що в передпокої обсипалася суха штукатурка, а Лєна залишилася дивитися на мокрий прямокутник столу, де щойно лежав папір, здатний вигнати їх із дому…
