У школі вона переплутала журнали, двічі видала дітям не ті книжки і зловила на собі тривожний погляд завуча. До обіду в батьківському чаті вже писали: «Треба перевірити людей, які поруч із дітьми». Прізвища не було, але Лєна зрозуміла. Вона закрила телефон і довго сиділа в підсобці між стосами списаних підручників, слухаючи, як за стіною сміються діти. Її завжди рятувала ця робота: охайні обкладинки, прохання першокласників знайти книжку «з котом і кораблем», запах паперу. Тепер навіть сюди чужий наклеп простягнув липкі пальці.
Увечері вона все одно поїхала на склад взаємодопомоги. Алла Іванівна, координаторка, зателефонувала сама: терміново потрібні були матраци і коробки для сім’ї, у якої згоріла кімната. На складі пахло картоном, вологим одягом і розчинною кавою. Добровольці говорили тихіше, ніж зазвичай, хтось відводив очі, хтось, навпаки, надто бадьоро вітався, ніби гучність могла замінити довіру.
— Поки перевірка щодо нестачі, я не можу ставити тебе на документи, — тихо сказала Алла Іванівна. — Не ображайся.
— Я не ображаюся, — відповіла Лєна і тут же зрозуміла, що бреше. — Вантажити можна?
— Вантажити можна. І зроби фотозвіт, щоб не було питань.
З водієм Павлом вони поїхали до великого складського двору за бетонним парканом. Біля в’їзду були будка охорони, шлагбаум, журнал відвідувачів і бетонні тумби, пофарбовані облупленою білою фарбою. Місце виглядало суворо, але всередині будки зазвичай кипів чайник, на батареї спав рудий кіт, а чергові сперечалися про ціни на картоплю.
Біля шлагбаума стояв незнайомий охоронець. Високий, сутулий, у чорній шапці, із сивою щетиною на худому обличчі. Павло махнув йому:
— Друже, відкрий, ми за накладною.
Охоронець підвів очі, і Лєна на мить забула, навіщо вийшла з машини. Обличчя було чуже, різке, втомлене. Але рух — як він потер великим пальцем основу долоні — боляче кольнув пам’ять. Сергій так робив, коли нервував або хотів приховати, що рука знову ниє після старого опіку.
— Документи, — хрипко сказав охоронець.
Лєна подала накладну. Потім дістала телефон.
— Людей не знімайте.
— Тільки вантаж і шлагбаум для звіту. Я обріжу.
Телефон клацнув кілька разів. У кадр потрапили матраци, світло фар і охоронець біля будки. Він відвернувся, ніби знімок міг його поранити. Коли машина проїжджала всередину, Лєна озирнулася: він стояв під жовтою лампою і дивився їй услід так, ніби намагався згадати забуте слово…
