Вони зібралися за кілька хвилин. Олеся загорнула скриньку в пальто, Соломія притиснула до себе зошит, Богдан забрав папки з кабінету. Степан провів їх службовими проходами вниз, потім через господарський коридор до східного гаража. Там стояла його стара непримітна машина, на яку ніхто з гостей не звернув би уваги.
— Ви поїдете з нами, — сказав Богдан Олесі.
Вона розгубилася.
— Якщо я зникну, пані Ірина відразу зрозуміє, що сталося.
— Якщо ви залишитеся, вона теж зрозуміє. Тільки тоді в неї буде час змусити вас замовкнути. Ви бачили надто багато. І ви зберегли те, що вони намагалися знищити.
Олеся опустила погляд на скриньку.
— Я лише не викинула дитячі листи.
— Іноді цього достатньо, щоб урятувати людину.
Соломія взяла її за руку.
— Будь ласка, поїдьмо. Я не хочу, щоб із вами щось сталося.
Після цих слів Олеся більше не заперечувала. Вона кивнула, і Соломія, не відпускаючи її долоні, сіла на заднє сидіння.
Степан відчинив ворота гаража. Перед тим як машина рушила, він нахилився до вікна Богдана.
— Коли будете в безпеці, уважно прочитайте зошит панночки. Там є ім’я, яке повторюється. І ще… Олеся прийшла у ваш дім не випадково. Вона виконувала обіцянку, дану біля могили людини, яку ви любили.
— Про що ви говорите?
Степан похитав головою.
— Не моя таємниця. Нехай вона розповість сама.
Машина виїхала в ніч. Особняк із сяйливими вікнами залишився позаду, як декорація, у якій ще продовжували сміятися люди, не знаючи, що головний спектакль уже зірвано. Деякий час ніхто не говорив. Богдан дивився вперед, але в дзеркалі бачив, як Соломія тримає Олесю за руку — міцно, майже відчайдушно. Олеся гладила дівчину по волоссю, і в цьому русі було стільки давньої, стриманої ніжності, що Богданові знову стало боляче від власної сліпоти.
Вони приїхали до невеликої квартири в діловому кварталі. Це місце Богдан колись купив для рідкісних ночівель після пізніх нарад; Ірина про нього не знала. Тепер безликий прихисток із маленькою кухнею, вузьким коридором і вікнами на місто виявився найбезпечнішим місцем з усіх, що він мав…
