Вони піднялися в західну частину будинку, де була кімната Соломії. На цьому поверсі музика вже звучала глухіше, ніби свято не наважувалося підніматися туди повністю. Олеся зупинилася перед дверима, нещільно прикритими зсередини, і приклала палець до губ.
— Тільки дивіться. Не заходьте одразу. Їй не можна злякатися ще сильніше.
Богдан торкнувся дверей кінчиками пальців. Щілина стала трохи ширшою, і все, що він збирався сказати, зникло.
Соломія сиділа на килимі біля ліжка. Коліна вона підтягнула до грудей, плечі дрібно здригалися, але звуку майже не було. Так плачуть не на початку болю, а після нього, коли крик уже зірвав горло й усередині залишається тільки втомлене, безкінечне тремтіння. Поруч лежали дві розкриті валізи. Речі були складені поспіхом: одяг, книжки, зарядний пристрій, якісь зошити, маленька скринька, яку він колись бачив у неї на столі. На покривалі лежав білий конверт.
У руках Соломія тримала фотографію. Богдан упізнав її одразу: море, вітер, дівчинка в нього на плечах, її сміх, його обличчя без звичної ділової маски. Тоді він ще вмів бути поруч не за розкладом. Тоді йому здавалося, що попереду в них стільки часу, що його неможливо змарнувати.
Він зрозумів усе раніше, ніж Олеся встигла сказати.
Соломія збиралася піти.
Букет вислизнув із його пальців і впав на килим. Троянди лягли біля порога тихо, майже винувато.
— Лист, — ледь чутно промовила Олеся за його плечем. — На ліжку. Вона писала його сьогодні вдень. Я побачила, коли прибирала, тому телефонувала вам. Багато разів.
— Ви мені телефонували?
— З домашнього номера. Я вже думала, що ніколи не додзвонюся.
Богдан увійшов до кімнати обережно, намагаючись не потрапити доньці на очі. Соломія сиділа спиною до дверей і не чула його кроків. Він узяв конверт. Папір виявився теплим, ніби ще зберігав її пальці. Почерк був її — округлий, м’який, але рядки ніби писалися не дитиною, а людиною, якій довелося надто рано зрозуміти ціну самотності.
«Тату, коли цей лист опиниться в тебе, я вже піду. Будь ласка, не шукай мене одразу й не змушуй повертатися. Я намагалася дочекатися моменту, коли ти сам помітиш, що я поруч. Я вчилася, виступала, намагалася бути такою, щоб ти міг мною пишатися. Я чекала тебе ночами, коли ти казав, що приїдеш. А ти приїжджав змучений, ішов до кабінету й дивився на годинник, ніби я заважала тобі встигнути на наступну зустріч.
Мама теж дивиться повз. Вона помічає сукню, яку можна вибрати для прийому. Фото, яке можна показати гостям. Усмішку, яку зручно поставити поруч зі своєю. Але мене справжню вона не бачить.
У нашому домі надто багато кімнат, тату. Чужі люди кажуть, що він прекрасний. А мені іноді здається, що я в ньому зникаю, і ніхто навіть не підводить голови.
Не приїжджай за мною, якщо зможеш. Краще загубитися десь назовні, ніж залишатися невидимою там, де тебе мали любити. Я любила тебе дуже сильно. Напевно, і далі любитиму. Просто більше не можу чекати, коли ти згадаєш про мене.
Соломія».
Він перечитав останній рядок, хоча літери вже розпливалися. Одна сльоза впала на аркуш, і чорнило розійшлося маленькою темною плямою. Внизу Ірина приймала гостей, піднімала келих і, ймовірно, усміхалася тією досконалою усмішкою, якою вміла закривати будь-яку тріщину. А його донька цієї ночі збиралася зникнути з дому, де все було куплено, крім простого права бути почутою.
— Боже… — голос Богдана зірвався. — Як я міг довести її до цього?
Олеся дивилася на нього з болем, але в її погляді не було м’якої втіхи. Лише строга, майже сувора правда.
— Це не все. Є речі, про які ви маєте дізнатися до того, як кинетеся до неї.
— Що може бути важливішим?
— Те, через що вона вам не повірить, навіть якщо зараз ви впадете перед нею на коліна.
Він зробив крок до доньки, але Олеся втримала його за рукав.
— Не так, пане Богдане. Не зараз.
— Вона йде. Це моя донька.
— Саме тому не можна йти до неї з однією лише провиною. Їй багато років пояснювали, що ви байдужі. Що вам зручніше бути де завгодно, тільки не поруч. Що робота для вас важливіша за неї. Якщо ви з’явитеся зараз, не знаючи всієї правди, вона вирішить, що ви злякалися скандалу, а не втратити її.
Богдан повільно повернувся.
— Хто їй це казав?
Олеся опустила очі. Відповідь виявилася такою близькою, такою очевидною, що його мовчання прозвучало голосніше за ім’я.
— Ходімо, — сказала вона. — Я покажу те, що приховувала надто довго.
Вони спустилися службовими сходами. Богдан ішов за нею коридорами, яких майже не знав. У його домі існувала ціла прихована географія: вузькі проходи, запасні двері, темні повороти, де не було ні люстр, ні килимів, ні дзеркал. Тут не вдавали. Тут переносили таці, чули сварки, збирали уламки й знали ціну всьому, що господарі ховали за бездоганним фасадом.
Олеся відчинила маленьку кімнату біля комори. Вузьке ліжко, темна шафа, акуратно складене покривало, ікона на стіні, рамка з фотографією молодого чоловіка. На знімку він був серйозний, худорлявий, з уважними очима. Богдан не знав його.
— Пробачте, що привела сюди, — сказала Олеся. — Але більше ніде.
Вона дістала з-під матраца дерев’яну скриньку. Лак на кришці потьмянів, кути були стерті, ніби її відкривали сотні разів, щоразу з сумнівом і страхом. Олеся поставила скриньку на ліжко перед Богданом.
— Сядьте.
Він сів. Дорогий костюм, тьмяне світло, витерте покривало й рожевий пелюсток, що все ще прилип до його манжета, на мить здалися йому частинами різних життів.
У скриньці лежали конверти, дитячі малюнки, невеликі згортки, перев’язані нитками, і синій оксамитовий мішечок.
— Усе це ваша донька намагалася передати вам, — сказала Олеся. — Не один раз. Роками.
— Намагалася?
— Пані Ірина веліла викидати. Після свят, після концертів, після шкільних перемог. Усе, що Соломія робила для вас, потрапляло до мене. Я мала відносити це в сміття.
Олеся провела пальцями по кришці.
— Але я не змогла.
Богдан відкрив перший конверт. Дитячий малюнок був нерівний: високий чоловік у костюмі, поруч маленька дівчинка, між ними сонце з довгими променями. Внизу великими літерами: «Тату, я сумую. Приїжджай».
Пам’ять боляче вдарила. Того дня Ірина сказала, що Соломія вередувала й нічого не захотіла йому дарувати. Він тоді відчув укол образи, але сховав його під звичне: сам винен, надто багато працюю. І знову поїхав.
Наступний лист був написаний уже рівніше.
«Тату, сьогодні я виступала. Я просила маму сказати тобі, але вона відповіла, що ти зайнятий. Я все одно уявляла, що ти в першому ряду. Тоді руки менше тремтіли. Люблю тебе».
Богдан не знав ні про який виступ. Йому ніхто не сказав. Він відкривав один конверт за іншим і бачив не папір, а роки, вкрадені частинами. Маленька рука знову й знову тягнулася до нього, а між ними стояла інша рука — доросла, спокійна, впевнена у власній безкарності.
У синьому мішечку виявився тонкий золотий браслет із підвіскою-серцем. Богдан упізнав його миттєво. Це була річ його матері, сімейна пам’ять, яку він надягнув Соломії на крихітне зап’ястя, коли вона ще не вміла говорити. Ірина колись повідомила, що дівчинка загубила браслет у парку.
— Вона сказала Соломії, що ви забрали його назад, — майже беззвучно промовила Олеся. — Ніби вирішили, що такий подарунок їй довіряти не можна.
Богдан стиснув браслет у долоні. Усередині нього піднялася не лють навіть, а порожнеча. Така, в якій людина раптом розуміє: її обікрали не на гроші й не на акції. У нього забрали роки любові, а він сам, своїми від’їздами, зробив це можливим.
— Чому ви все це зберегли?
Олеся подивилася на фотографію в рамці.
— Бо я знаю, як боляче, коли важливі слова не встигають дійти. І як страшно потім тримати в руках речі, які вже нікому віддати.
Богдан хотів спитати про чоловіка на знімку, але Олеся підняла долоню.
— Потім. Сьогодні спершу Соломія. І ще дещо, пане Богдане. Набагато страшніше за приховані листи.
У коридорі почулися кроки. Одні — легкі, різкі, упізнавані за дзвоном підборів. Інші — важкі, упевнені. Потім пролунав сміх Ірини, приглушений дверима, і чоловічий голос, від якого Богдан похолов.
Мирослав Руденко. Його партнер, старий друг, хрещений Соломії. Людина, яка сиділа з ним за одним столом, ділила угоди, піднімала келихи за перемоги й стояла поруч на похороні Данила Савчука. Той, кого Богдан надто довго вважав майже рідним…
