— Я довго не наважувалася прийти у ваш дім, — продовжила Олеся. — Думала, у вас усе добре. Потім почула тривожні розмови. Про вашу дружину, про дивні рішення, про людей, які надто вільно розпоряджаються тим, що має належати вам. Я влаштувалася до вас працювати й не сказала Ірині, хто я. Спочатку хотіла лише спостерігати. Триматися поруч, якщо знадобиться.
Богдан накрив її руки своїми. Руки були натруджені, з тонкими зморшками й слідами довгої праці.
— Ви виконали обіцянку більше, ніж могли.
Олеся похитала головою.
— Не до кінця. Є ще те, про що я мовчала навіть перед власним сином.
Богдан напружився.
— У вас є син?
— Левко. Він навчається на медичному факультеті й ночами підробляє кур’єром. Упертий, серйозний, дуже схожий на батька. Кілька місяців тому він розповів, що зустрічається з дівчиною із заможної родини. Казав, що вона не така, як люди навколо неї. Тиха, розумна, ніби весь час чекає удару, але все одно вміє бути доброю.
Олеся замовкла, ніби кожне наступне слово давалося їй важко.
— Я випадково побачила їх разом у невеликій пекарні в центрі. Дівчину звали Соломія. Соломія Савчук.
Богдан подивився на двері кімнати, за якими спала донька.
— Соломія зустрічається з вашим сином?
— Так. Я не знала, як сказати. Їй не можна було говорити про нього вдома. Ваша дружина роками підбирала для неї «правильних» хлопців: синів партнерів, спадкоємців, тих, з ким зручно будувати майбутнє на папері. Соломія відмовлялася. Левко був усім, чого Ірина не захотіла б бачити поруч із донькою. І, можливо, саме тому він побачив її справжньою.
У кімнаті тихо рипнули двері. Соломія стояла на порозі, загорнувшись у плед. Вона явно чула більше, ніж вони думали. Очі в неї знову блищали, але в них уже не було колишньої порожнечі.
— Олесю… Левко — ваш син?
Олеся підвелася так різко, що чашка на столі здригнулася.
— Так, моя хороша.
Соломія підійшла ближче.
— Я весь час відчувала, що ви дивитеся на мене інакше. Не як на хазяйську доньку. Наче вам не байдуже.
Олеся взяла її обличчя в долоні.
— Мені стало не байдуже задовго до того, як ти дізналася чому. Ти любиш мого сина, а він любить тебе. Для матері цього достатньо, щоб серце визнало тебе своєю.
Соломія обійняла її. Без обережності, без ніяковості, як обіймають людину, яка багато років стояла поруч і нарешті отримала ім’я для своєї любові. Богдан дивився на них і відчував, як біль усередині нього дивно поєднується з вдячністю. Усе, що здавалося зруйнованим до основи, раптом виявилося пов’язаним невидимою ниткою — через його батька, через чужу втрату, через обіцянку, яка пережила роки.
Дзвінок у двері пролунав різко, наполегливо, майже загрозливо. Усі троє здригнулися. Ніхто не знав про цю квартиру. Богдан жестом велів Соломії відійти вбік і підійшов до вічка.
На майданчику стояв молодий чоловік у кур’єрській формі. Волосся розтріпав вітер, дихання було важким, ніби він піднімався бігом. Богдан упізнав його за фотографією в кімнаті Олесі.
Левко.
Богдан прочинив двері на ланцюжку.
— Хто дав вам цю адресу?
Левко підняв телефон. На екрані світилося повідомлення без підпису: «Твоя мати роками служить у домі Савчуків і приховує це. Соломію утримують у квартирі її батька. Якщо хочеш побачити її живою, приїжджай негайно. Йому не вір»…
