Підпису не було, але Богдан одразу впізнав почерк отрути. Мирослав і зараз намагався зіштовхнути людей лобами, поки власний план сипався на очах.
— Левку, я тут, — сказала Соломія з-за його спини. — Зі мною все гаразд.
Хлопець увійшов обережно, не відводячи від Богдана напруженого погляду. Але коли побачив Олесю, вся його жорсткість тріснула.
— Мамо?
У цьому слові було стільки образи, тривоги й розгубленості, що Олеся зблідла. Вона не стала ховатися за короткими поясненнями. Вони сіли за стіл, і вона розповіла синові все: ярмарок, Данила Савчука, хворобу Остапа, лікування, обіцянку біля могили, роботу в особняку, листи Соломії, цю ніч. Левко слухав нерухомо. Його звична недовіра до людей із великими будинками й гладкими манерами трималася довго, але поступово відступала перед фактами, які неможливо було відкинути. Виявилося, людина зі світу, до якого він звик ставитися з підозрою, колись подарувала його батькові останні роки життя.
До світанку вони вже були в кабінеті професора Гордія Степаненка, адвоката з кримінальних справ, якому Левко довіряв. Професор уважно переглянув папки, прочитав кілька сторінок зошита, поставив короткі уточнювальні запитання Соломії й Олесі. Його обличчя ставало дедалі суворішим.
— Це не сімейний конфлікт, — сказав він нарешті. — Це продумана схема. І діяти треба негайно.
Дзвінки почалися один за одним. До юридичної служби, до суду, до установ, де ще до початку робочого дня могли вжити термінових заходів. Фальшива заява про викрадення, яку Ірина встигла підготувати, не отримала ходу: ознаки фабрикації виявилися надто явними. Передачу акцій заморозили. Щодо нотаріальної контори почали перевірку. Папери, які мали поховати репутацію Богдана й позбавити Соломію свободи, стали доказами проти тих, хто їх збирав.
Мирослава Руденка затримали в аеропорту перед посадкою на приватний літак. У його портфелі знайшли документи, які зв’язували розрізнені нитки в одну щільну мотузку. Він ще намагався усміхатися, вимагав дзвінків, говорив про непорозуміння, але вперше за багато років його впевненість перестала діяти на оточення.
Найважча зустріч чекала Богдана пізніше, коли він повернувся до особняка. Нічна розкіш розсипалася. Музика давно стихла, квіти в залі поникли, порожні келихи прибрали, гості зникли разом із їхніми ввічливими усмішками. Ірина сиділа в бібліотеці сама. Без вечірньої сукні, без макіяжу, без публіки, яка могла б підтвердити її звичний образ.
Вона не одразу заговорила. Спочатку лише дивилася на Богдана так, ніби перед нею стояла людина, яку вона вже списала зі свого життя, але він несподівано повернувся не просити, а бачити. Потім слова пішли важко. Вона розповіла про молодшого брата, який загинув у дитинстві в басейні, про провину, яку родина не змогла пережити, про лікування далеко від дому, про страх знову втратити того, хто поруч. Цей страх роками перетворювався на потребу контролювати все: людей, почуття, гроші, майбутнє доньки.
Богдан слухав мовчки. Її сповідь не виправдовувала ні вкрадених листів, ні брехні, ні підготовленої клітки для Соломії. Але пояснювала, з якої темної тріщини виросла жінка, здатна сприймати любов як загрозу, а свободу близької людини — як втрату влади.
Він вийшов із бібліотеки без крику. Усередині більше не було колишньої люті. Лише втома й ясність: чужу рану можна пожаліти, але не можна дозволяти їй знову й знову ранити тих, хто ні в чому не винен…
