Наступного дня схожий знімок отримав Мирон: ворота його складу, сфотографовані з машини. Ірина вислухала їх телефоном і сказала коротко:
— Усе зберегти. Номери записати. Заяву подати. З Дариною — тільки через адвоката.
Союзницю вирахували швидко. Камера біля складу зафіксувала Раїсу Бондар, подругу Дарини, яка фотографувала ворота. Сусід Семен Лукич, відставний військовий, який знав ще Романового діда, впіймав її ж біля під’їзду.
— Я просто повз ішла, — сказала Раїса.
— Повз — це вздовж паркану, — відповів Семен Лукич. — А ви стояли біля дверей і знімали замкову шпарину. Це не прогулянка, це розвідка. І на майбутнє: у розвідку не ходять у туфлях зі стразами. Блищать так, що їх з іншого кінця двору видно.
Після цього бігати по адресах Раїса перестала.
Уранці в батька Роман сів із дітьми за стіл. Софія розмазувала кашу по тарілці, Максим удавав, що зайнятий хлібом. Ярослав Петрович стояв біля плити й мовчки слухав.
— Ми з мамою будемо жити окремо, — сказав Роман. — Це доросле рішення. Ви в ньому не винні.
Максим завмер із ложкою.
— Через нас?
— Ні, Максе. Через нас із мамою. Тільки через нас.
Софія насупилася.
— А квартира?
— Квартира наша. Твоя кімната, фломастери, малюнок на дверях — усе залишиться.
— А Кекс?
Роман кліпнув.
— Який Кекс?
— Собака. Ти обіцяв.
— Я ще не обіцяв.
— Але подумав. Я по обличчю бачила.
За спиною Ярослав Петрович кашлянув у кулак, ховаючи усмішку… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
