Тарас видихнув, провів долонею по коміру й пішов відчиняти. Дарина увійшла з пляшкою вина й сумкою через плече. Підшита ручка трималася дивом. Вона потягнулася до Тараса, щоб поцілувати його, але він трохи відступив і пропустив її до кімнати.
Вона зробила крок, побачила Романа біля вікна й завмерла. Потім повернула голову й помітила Мирона в кріслі.
— Що це означає?
— Сідай, Дарино, — сказав Роман.
— Я питаю, що це за підстава?
— Підставу влаштувала ти, — не встаючи, відповів Мирон. — Ми просто прийшли на фінал.
Роман розклав на столі фотографії Черняка, копію свідоцтва, банківські виписки. Мирон увімкнув голосове повідомлення, де Дарина ласкаво називала Романа колишнім і обіцяла «скоро все оформити».
— Це вирвано з контексту, — сказала вона, і по шиї в неї пішли червоні плями.
— Ти сама це надіслала, — тихо промовив Роман. — Контекст тут не фраза. Контекст — усе твоє життя останнім часом.
Дарина повернулася до нього, і голос миттєво змінився: став вологим, жалібним, надламаним.
— Ромо, у нас давно все померло. Ти завжди був то на роботі, то в дітях, то у своїх змінах. Я задихалася поруч із тобою. Я була порожнім місцем у власному домі.
— Дивно, — сказав він. — Мені дихалося якось вільніше, коли я сам тягнув дітей, рахунки, садок, гуртки й дім. Може, ти задихалася не вдома, а на переговорах, яких не існувало?
Вона різко повернулася до Тараса.
— Між нами ж було справжнє. Ти ж знаєш. Не слухай їх, вони змовилися.
Тарас не підвищив голосу.
— Я був зручним тлом. Мужиком, який вірить і не перевіряє. Я злюся, але рятувати тебе не збираюся.
— А ти? — Дарина подивилася на Мирона. — Тебе це взагалі стосується найменше.
— Мене стосується борг із твоїм підписом, — сказав він. — Розписка при мені. Хочеш, перечитай. Почерк, до речі, акуратний. Тобі б не бізнес будувати, а листівки підписувати.
Дарина опустилася на стілець і заплакала. Плакала вона звично: з надривом, зі схлипами, з паузами, у яких раніше Роман уже йшов би по воду, гладив по спині, вибачався невідомо за що. Тепер ніхто не встав. Навіть Тарас дивився вбік, стиснувши щелепи.
Роман поклав перед нею копію позову.
— У позові зазначено: діти залишаються жити зі мною. Аліменти. Поділ майна. Особисті речі забереш за списком — при мені або при представнику.
Дарина скинула голову.
— Думаєш, тобі дітей залишать? Батько-змінник, який пропадає на роботі?
— Цей батько щоранку робить доньці хвостики, перевіряє з сином уроки й пам’ятає, коли в них лікарі, змагання та екскурсії. А ти навіть розклад Максима жодного разу не відкрила.
Вона подивилася на документи, і вперше в її очах майнула не злість, а розгубленість.
— Ти все підготував.
— Так.
Дарина схопилася, вхопила сумку. Ручка не витримала й відірвалася по шву. На підлогу посипалися косметичка, ключі, чек із ресторану, помада, зарядка. Вона присіла, гарячково збираючи речі й чіпляючись за обривки ремінця.
Тарас кашлянув.
— Пакет дати? Є звичайний, із магазину. Не брендовий, зате міцний.
Вона випросталася з таким обличчям, ніби хотіла вдарити кожного поглядом.
— Ти ще пошкодуєш, Романе.
Тарас підняв телефон.
Дарина осіклася.
— Ти робиш помилку, — сказала вона вже тихіше й вийшла.
Двері грюкнули. За двадцять хвилин задзвонили всі три телефони. Романові прийшло: «Ти зруйнував сім’ю». Тарасові: «Не вір їм». Миронові: «Наше питання вирішимо окремо».
— Нехай пише, — сказав Мирон, показуючи екран. — Сама нам матеріали надсилає. Безкоштовно й у зручному форматі.
Пізно ввечері Романові прийшло повідомлення з невідомого номера. На фотографії був двір будинку Тараса. Підпис: «Думаєш, вас троє. Я теж умію збирати людей»… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
