Дарина довго збиралася біля дзеркала. Грошей стало менше, спільні картки були заблоковані, таксі з’їдало залишки бюджету, але образ треба було тримати. Вона дістала улюблену сумку, помітила, що ручка почала розходитися по шву, і стягнула її нитками. У магазині взяла вино за акцією, телефоном устигла посваритися з подругою Раїсою.
— Не вчи мене жити, — різко сказала вона. — Я сама знаю, що роблю.
Потім подивилася на себе в дзеркало біля ліфта й усміхнулася. Маска фатальної жінки знову сиділа майже ідеально.
У квартирі Тараса склянки на столі змінювали положення вже втретє.
— Ти їх розставляєш чи дресируєш? — спитав Роман від вікна.
— Я створюю невимушеність.
— Невимушеність — це коли господар не метається, як кіт перед грозою. Сядь.
Мирон сидів у кріслі, тримаючи у внутрішній кишені розписку, і дивився на обох із похмурим терпінням.
— Давайте без самодіяльності. Вона заходить, говоримо по суті, вручаємо документи, фіксуємо, відпускаємо. Ірина чітко сказала.
— Тобі легко, — буркнув Тарас. — Ти з нею чотири місяці. А я пів року засинав із думкою, що мені нарешті пощастило. Вона подивиться, і я ще винним себе відчую.
— Сьогодні вибір винних широкий, — відповів Мирон. — Але ти в цьому списку десь поруч із дверною ручкою.
Дзвінок пролунав рівно о восьмій… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
