Дарина написала, що хоче забрати речі без «твоєї свити». Роман відповів: тільки за списком і при свідку. Семен Лукич сам зателефонував у призначений день:
— Зайшла на взводі. Риється в шафах.
Роман приїхав швидко. Дарина стояла в спальні перед відчиненими дверцятами шафи й не обернулася.
— Це мій дім.
— Ти тут жила, — сказав він. — Це різні слова.
Семен Лукич влаштувався в отворі з блокнотом, який виглядав старшим за деякі речі в квартирі.
— Так, шкіряна куртка — одна. Туфлі бежеві — дві пари. Шарф, імовірно шовковий… Дарино Артемівно, коробку з дитячими малюнками поверніть на місце. До гардероба вона не належить.
— Ви хто взагалі такий?
— Людина з блокнотом і доброю пам’яттю. Я на складі багато років працював, повз мене цвях не проходив. І статуетку поставте назад. Ви в тому місці навіть не були, це сувенір дітей.
Дарина різко висунула шухляду.
— Кавомашину заберу.
— Куплена з моєї картки, чек є, — сказав Роман. — Як і на праску, і на мікрохвильовку. Хочете, складемо повний реєстр.
— Блокнот великий, — підтвердив Семен Лукич. — На роту вистачить.
Біля дверей дитячої, на яких висів Софіїн малюнок, Дарина взялася за ручку. Роман став поруч. Мовчки, близько. Вона подивилася на нього й відступила.
Біля ліфта, із сумками та старою улюбленою сумкою, перетягнутою шарфом замість ручки, Дарина обернулася.
— Ти пошкодуєш.
Семен Лукич підняв телефон.
— Повторіть, будь ласка. Мікрофон у мене віковий, не завжди з першого разу ловить.
Двері ліфта зачинилися раніше, ніж вона знайшла відповідь… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
