На кухні Семен Лукич налив їм по склянці вишневого компоту з дідової банки, яку Роман привіз напередодні.
— Знаєш, Ромо, діда твого я тридцять років знав. Він би тобою пишався.
— Він би сказав: чого розсівся, іди кран полагодь.
Семен Лукич усміхнувся.
— І мав би рацію.
Роман теж усміхнувся й уперше помітив, що руки більше не тремтять. Замки поміняли наступного дня. Увечері в батька Ярослав Петрович мовчки поставив перед ним тарілку супу.
— Перемоги не відчуваю, тату.
— Її одразу й не відчувають. Спочатку просто перестає пахнути брехнею. Потім одного дня прокинешся, і перша думка буде не про неї. Оце й буде перемога. А зараз їж. Суп, на відміну від перемоги, гарячий.
Суд призначили на кінець літа. Дарина прийшла вбрана, ретельно зібрана, з тим виразом обличчя, з яким раніше заходила на переговори. Вона говорила про прожиті роки, про почуття, про чоловічу черствість і про те, що її «позбавили сім’ї». Суддя спокійно попросила перейти до суті.
— Дітям потрібен не батько, який працює змінами, — кинула Дарина.
— Дітям потрібен той із батьків, хто приходить, коли обіцяв, — відповів Роман. — Мій син перестав кликати матір на змагання не тому, що злиться. Він просто втомився чекати.
У коридорі після засідання Дарина наздогнала його біля вікна.
— Ти зламав сім’ю, Ромо.
— Я розібрав те, що ти ламала роками. Просто раніше уламки лежали акуратно, і тебе це влаштовувало.
— Подивимося, як ти впораєшся з двома.
— Я даю раду двом відтоді, як Максимові було чотири, а Софія ще лежала в візочку. Ти цього не помічала. У тебе були переговори.
Вона стиснула губи.
— Передай Максиму, що я прийду на день народження.
— Він просив сказати: якщо пообіцяєш, не запізнюйся. Він тепер час засікає… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
