Восени Максим пішов на робототехніку, Софія — на танці. Ярослав Петрович приїжджав на вихідних із банками компоту, ніби готував сім’ю до довгої облоги. Тарас тримав майстерню й почав їздити кудись сам.
— Ти куди вчора зник? — спитав Роман телефоном.
— На риболовлю. Нічого не впіймав. Зате дві години мовчав, і ніхто не ображався. Тиша, Ромко, чесна штука: мовчить і не розповідає про вічне кохання.
— Схоже на відпочинок.
— На розкіш.
Борг Миронові повертався за графіком. На запитання Тараса, як він узагалі попався на Дарину, Савчук відповів:
— Бракований підшипник у мене на складі не пройшов би. А тут пройшов. Видно, у бракованих людей маркування гірше. Треба прилад придумати: дихнув — і одразу видно, де брехня.
Вони зустрілися втрьох у кафе біля автосервісу, там, де все почалося, тільки цього разу без папок і документів. Тарас приніс домашні котлети в контейнері, Мирон — лимонад. Роман прийшов із порожніми руками, бо затримався після зміни.
— Коваленку, ти на зустрічі завжди без подарунків? — спитав Мирон.
— На минулу я приніс позов і фотографії. Усім вистачило.
Тарас розсміявся й розклав котлети по тарілках. Ім’я Дарини прозвучало один раз, повисло в повітрі на кілька секунд. Потім Тарас сказав:
— Гаразд. Проїхали.
І вони справді проїхали.
У листопаді Роман забрав із притулку немолодого пса з рваним вухом і незворушним виглядом начальника охорони. Софія, звісно, назвала його Кексом.
— Ганебне ім’я для собаки, — заявив Максим. — Це все одно що кота назвати Пилососом.
— А мені подобається, — сказала Софія. — Він солодкий і теплий.
— Він важить майже як ти й жує капці.
— Значить, дуже солодкий.
Увечері Максим першим пустив Кекса до себе на ліжко. Пес оглянув квартиру, обнюхав кутки й улегся в кріслі вітальні — на тому самому місці, де раніше любила сидіти Дарина. Усім своїм виглядом він показував, що зайняв пост серйозно й надовго.
Першу зустріч із дітьми після суду Дарина провела в кафе. Принесла недорогі подарунки, усміхалася обережно, ніби вчилася заново розмовляти без звичної зверхності. За пів години Софія попросилася додому до Кекса. Максим подивився на матір і сказав:
— Мам, якщо обіцяєш, записуй. І приходь. Просто приходь. У нас тепер пес теж чекає. Він, якщо що, ображається мовчки, але сильно.
До зимових свят Роман стояв на кухні й дивився, як діти сперечаються через гірлянду, Кекс тягне коридором мішуру, а батько телефоном комусь каже: «У сина налагодилося. Живуть нормально. Пес, щоправда, прикраси їсть, але то вже дрібниці. Зате святковий».
На плиті булькав суп, за вікном падав сніг. Роман усміхнувся цьому шуму. Не кіношному, не красивому, не вивіреному під музику. Звичайному, домашньому, живому: діти сперечаються, батько бурчить, пес у коридорі дожовує блискучу здобич. Хороший кінець виявився не схожим на свято. Він виявився схожим на вечір у домі, де більше ніхто не бреше, а склянки на столі стоять саме там, куди їх поставили.
