Із кафе вони вийшли разом. Тарас довго клацав запальничкою біля ґанку, хоча сигарета ніяк не хотіла прикурюватися. Руки в нього ще тремтіли, зате голос поступово ставав рівнішим.
— Гаразд. Папери так папери. Який конкретно план?
— Спершу відвезу дітей до батька. Скажу Дарині, що дід кличе на літо, нехай побудуть на повітрі. Для неї це буде зручно: ніхто не заважає великому проєкту.
— Вона зрадіє?
— Ще й як. Тільки спробує вдати, що сумує.
Тарас випустив дим і примружився.
— А далі?
— Далі потрібна людина збоку. Спостерігати. Не я і не ти. Приватний детектив, законно, без дурниць.
— Думаєш, я в неї не єдиний?
— Я майже впевнений. У виписках є перекази якомусь чоловікові. Коментар — повернення боргу партнеру. Дарина надто гладко все вигадує. Ми з тобою, найімовірніше, тільки частина розкладу.
Тарас загасив сигарету в урні.
— Шукай детектива. Витрати поділимо.
Удома Роман налив чай і повідомив новину так буденно, ніби говорив про заміну фільтра.
— На пару тижнів відвезу дітей до батька. Літо, двір, свіже повітря. Ти спокійно займешся проєктом, ніхто не смикатиме.
Дарина поперхнулася чаєм. На її обличчі майнуло таке відверте полегшення, що вона навіть не встигла натягнути звичну маску жалю.
— Ти впевнений, що впораєшся з обома? Готування, прання, режим…
— Даю раду чотирнадцять років.
Вона поклала долоню йому на плече. Роман витерпів цей жест, хоча тіло відгукнулося гидливим напруженням.
Брехати в Дарини останнім часом виходило все гірше. Кількома днями раніше вона переплутала чати й надіслала в батьківську групу дитсадка голосове повідомлення млосним шепотом: «Котику, я купила мереживну білизну». Потім дві години запевняла вихователів і батьків, що це підступи конкурентів, які зламали її месенджер. Інструктор із фізкультури тоді з кам’яним обличчям запропонував їй допомогу з «антивірусом».
Уранці збори перетворилися на маленький домашній ураган. Софія носилася кімнатами з рожевим рюкзаком і намагалася запхати туди трьох плюшевих звірів, альбом і чомусь кухонний ополоник. Максим складав речі мовчки, акуратно, по-дорослому.
— Мама з нами поїде? — спитала Софія.
— Ні, — відповів Максим раніше за батька. Потім подивився на сестру й додав: — Вона на мої змагання теж обіцяла прийти. Забула. Я її більше не кличу.
Роман стояв біля дверей із дитячими сандалями в руках. Ця коротка фраза десятирічного хлопчика вдарила болючіше за будь-які скриншоти й чужі фотографії. Зрада дорослому була брудною, але пояснюваною. А от порожнє місце, яке Дарина залишила в житті власного сина, пояснень не мало… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
