Наступного дня Клим попросив Макара знову їхати через старий район.
— Центр уже відкритий, — обережно зауважив водій. — Можна швидше.
— Знаю. Їдь так.
Біля кафе о пів на першу знову стояли люди. Клим дивився на вивіску, на вікно, за яким миготіли тарілки й руки, і сказав:
— Зупини.
— Я можу зайти замість вас.
— Ні. Сам.
Він вийшов, застебнув пальто і відразу зрозумів, який має вигляд: дорога тканина, годинник на зап’ясті, машина біля узбіччя. Усе це говорило за нього раніше, ніж він устигав відкрити рота.
Клим повернувся до машини.
— Макаре, у тебе є якась куртка? Проста.
Водій помовчав.
— У багажнику робоча лежить. Я в ній машиною займаюся.
— Дай.
— Вона не зовсім чиста.
— Нічого.
Куртка була сіра, з масляною плямою на рукаві й емблемою автосервісу на спині. Клим зняв пальто, натягнув її поверх піджака. Виглядало безглуздо, але вже не так виклично. Годинник він зняв і прибрав у кишеню.
— Я ненадовго.
Макар подивився на нього в дзеркало з виразом людини, яка багато чого бачила, але не все.
Клим став у чергу. Перед ним була жінка з господарською сумкою і хлопець у навушниках. Звичайні люди, звичайний обідній день. Ніхто його не впізнав, ніхто не озирнувся.
Двері відчинилися. Запах знову вирвався назовні: тісто, м’ясо, цибуля, зелень. Клим зробив крок уперед.
За стійкою стояла дівчина. Невисока, світловолоса, волосся зібране недбало, без косметики, поверх простого одягу — білий фартух. Вона записувала щось у блокнот і водночас відповідала чоловікові за крайнім столом спокійно, без роздратування, ніби кожне запитання мало право бути поставленим.
Потім вона підвела погляд.
— Добрий день. Сідайте, будь ласка. Зараз звільниться столик біля вікна.
Голос був негучний і рівний.
Клим сів туди, куди вона вказала, і взяв меню — аркуш у простій папці. Читав, але слова майже не складалися. Він дивився, як дівчина рухається залом: швидко, без метушні, точно знаючи, де треба прибрати тарілку, де прийняти оплату, де відповісти на запитання.
За хвилину вона підійшла.
— Обрали?
— Котлету з картоплею. І чай.
— Добре.
Вона пішла. За сусіднім столом літній чоловік доїдав борщ і читав газету. Біля стіни дві жінки розмовляли так неквапливо, ніби прийшли не просто поїсти, а зігрітися посеред дня.
Котлету принесли хвилин за вісім. Велику, гарячу, пахучу так, як має пахнути їжа, приготована не для звіту, а для людини. Клим їв і думав, що продав це місце за тисячу і, здається, помилився. Тільки поки не розумів, у чому саме була помилка…
