Наступного дня він повернувся. Макар довіз його до рогу і залишився чекати. Сіра куртка вже лежала на задньому сидінні. Клим одягнув її мовчки, водій мовчки подивився у вікно. Ритуал виник сам, без пояснень.
Черги не було: Клим прийшов раніше, о пів на дванадцяту. Сів за той самий столик біля вікна. Дівчину, як він уже знав, звали Яриною — руда подруга кілька разів зверталася до неї на ім’я. Вона кивнула йому майже як знайомому.
— Знову котлету? Сьогодні борщ хороший. І чай?
— Борщ і чай.
Вона записала і пішла.
За ці дні Клим роздивився зал уважніше, ніж багато дорогих ресторанів, куди ходив роками. Стіни були пофарбовані акуратно, але не ідеально: де-не-де помітна нерівність. Скатертини свіжі, випрасувані. Рослини в простих горщиках явно принесли з дому. На дошці — великий упевнений почерк. Нічого дорогого. Зовсім нічого. І все одно тут хотілося затриматися.
Він намагався зрозуміти чому, але слова не знаходилися. Тоді він перестав думати і просто їв борщ — густий, зі сметаною, з хлібом із сусідньої пекарні, поданим на маленькій дерев’яній дощечці.
Руда подруга — Соломія, це ім’я він теж почув, — прибирала сусідній стіл і кинула на нього швидкий погляд.
— Ви вчора теж були.
— Був.
— Це не запитання. Просто відзначила. Подобається?
— Так.
— Тоді котлету беріть обов’язково. Сьогодні тітка Галя особливо добре зробила. Я куштувала, поки вона не бачила.
Вона сказала це змовницьки і пішла, не чекаючи відповіді.
Ярина принесла чай, побіжно подивилася на нього — не з цікавістю, а по-робочому: гість на місці, замовлення подано, все спокійно.
— Усе добре?
— Так. Скажіть, ви давно відкрилися?
— Другий тиждень.
— Самі?
Вона на секунду затрималася.
— З подругами. І з нашою кухаркою.
— Перше місце?
— Перше.
Він кивнув. Вона чекала, бо запитання явно не було останнім.
— У вас вийшло, — сказав Клим. — Справді добре.
Ярина подивилася уважніше, ніби перевіряла, чи не захована за словами насмішка. Не знайшла.
— Дякую.
На третій день він узяв котлету. Соломія біля стійки сказала «правильний вибір» тоном людини, яка нарешті дочекалася правильної відповіді. Галина Терентіївна вийшла з кухні, принесла хліб, бо Неля була зайнята, побачила Клима і примружилася.
— Третій день поспіль.
— У вас смачно.
— Знаю, — відповіла вона без кокетства. — Алергія є?
— Ні.
— Тоді завтра млинці з сиром беріть. Зі сметаною. Не пошкодуєте.
Вона пішла на кухню, залишивши після себе запах хліба і твердої впевненості.
За сусіднім столом сидів той самий чоловік, який у перший день розповів йому про котлети. Він упізнав Клима і кивнув.
— Підсаджуйтеся, якщо хочете. Місць усе одно мало.
Клим озирнув зал. Майже всі столики в обід були зайняті. Він узяв тарілку і пересів.
Чоловіка звали Антон. Він працював майстром на невеликому заводі неподалік. Раніше їв із контейнера на робочому місці, швидко, над мийкою, як вийде. Тепер ходив сюди.
— Двадцять хвилин нормально поїв — і голова інша, — сказав він, вмочаючи хліб у борщ. — Дівчата молодці. Особливо Ярина. Вона завжди тут. Скільки не зайду — на місці. Вранці відчиняє, увечері зачиняє. Якось пізно повз ішов: світло у вікні, а вона з блокнотом сидить, рахує.
Клим подивився на Ярину. Вона пояснювала літній жінці, чи є яйця в пиріжках із капустою. Пояснювала терпляче, не показуючи ані краплі роздратування.
— Це її перший бізнес? — запитав він.
— Каже, перший. Видно, без великих грошей відкривалися. Усе руками. Фіранки самі знайшли, стільці лагодили, стіни фарбували. Але не халтурять. Це відразу відчувається.
Антон ще говорив про завод, район, нічні зміни. Клим кивав, відповідав коротко, але думав уже про інше: про фіранки, стільці, скатертини, про чиїсь останні гроші і про те, як сам підписав договір, не читаючи, з телефоном у другій руці.
На п’ятий день Ярина підійшла до нього сама, перш ніж він відкрив меню.
— Млинці з сиром сьогодні останні. Тітка Галя веліла вам узяти, поки є.
— Візьму.
— Ще щось?
— Котлету додайте.
Вона записала.
— Мене Клим звати, — сказав він.
Ярина підвела погляд від блокнота.
— Ярина. Хоча ви, здається, вже знаєте.
— Чув.
— Ви часто стали приходити.
— Смачно.
Це було просто і чесно. Ярина дивилася на нього трохи довше, ніж на звичайного відвідувача, ніби щось зважувала.
— Якщо станете постійним, я запам’ятаю ваше замовлення. Щоб не питати щоразу.
— Стану.
Вона кивнула і пішла. Соломія за стійкою все бачила і явно зробила висновки, але поки залишила їх при собі.
Увечері Клим їхав додому, коли зателефонував Остап.
— Ти куди зник? У п’ятницю йдемо в одне місце. Ти з нами?
— Мабуть.
— Що значить «мабуть»?
— Остапе, пам’ятаєш пост про кафе?
Той хмикнув.
— Ще б пак.
— Видали його. І Вадиму з Лерою скажи.
У слухавці стало тихо.
— Що?
— Видали.
— Там більше восьмисот позначок. Це ж смішно було.
— Остапе.
Він вимовив ім’я спокійно, але Остап знав його достатньо добре, щоб почути різницю.
— Гаразд. Видалю. Тільки ти дивний став.
Клим прибрав телефон. За вікном миготіли вулиці іншого району, кафе залишилося далеко позаду. Але він уже знав: завтра знову одягне сіру куртку і зайде під вивіску «У себе». Млинці з сиром він того дня так і не спробував — закінчилися, поки він розмовляв з Антоном. Галина Терентіївна попереджала…
