Батько зателефонував у середу вранці. Клим був удома: кава ще стояла на столі, піджак висів на спинці стільця. Святослав Дорошенко рідко обговорював важливе телефоном. Він вважав, що половина сенсу міститься не в словах, а в паузах між ними.
— Заїдь сьогодні на третю.
— По об’єкту?
— По тобі.
Клим поставив чашку.
— Це як розуміти?
— Приїдеш — зрозумієш.
Офіс будівельної групи займав три поверхи у великому бізнес-центрі на жвавій магістралі. На столі Святослава Дорошенка завжди був порядок — не показний, не наведений перед гостями, а справжній. Він просто не терпів зайвого. Шістдесят один рік, коротка сивина, погляд людини, яка за десятиліття в будівництві навчилася бачити несучу конструкцію раніше, ніж відкрити креслення.
— Сідай.
Клим сів.
— Мені дзвонив Левко Петрович, — сказав батько.
— Навіщо?
— Сказав, що ти просив прибрати публікації, пов’язані з продажем кафе в старому районі.
Клим промовчав.
— Про угоду я знав, — продовжив Святослав. — Левко повідомив одразу. Я не втручався. Кафе було твоїм, збитковим, розпоряджатися ним ти міг сам. Але публікація — це вже інше.
— Я попросив видалити.
— Після того, як зайшов туди?
Клим підвів погляд.
— Ти знаєш, що я туди їжджу?
— Макар мені не доповідав. Я сам бачив твою машину у вівторок, коли їхав на об’єкт через той район.
Батько витримав коротку паузу.
— Ти стояв у черзі в чужій куртці.
Клим майже всміхнувся.
— І?
— Нічого. Просто факт.
Святослав підійшов до вікна і якийсь час дивився вниз, на потік машин.
— Климе, ти доросла людина. Угода законна. Дівчина отримала те, за що заплатила. Але я хочу зрозуміти, що ти там робиш щодня.
— Обідаю.
— У куртці Макара?
— Тату…
— Я не звинувачую, — перебив Святослав. — Я питаю, бо бачу: ти робиш щось, чого сам іще не пояснив собі. Це мене турбує більше, ніж продаж.
Клим мовчав.
— Вона не знає, хто ти?
— Ні.
— І ти не збираєшся казати?
— Поки що ні.
Батько подивився на нього втомлено й пильно.
— «Поки що» в таких історіях небезпечне слово. Воно непомітно стає «ніколи».
Він повернувся до столу, відкрив теку, ніби розмова майже закінчена. Але перш ніж опустити очі до паперів, додав:
— Левко сказав, вона дістала з гаманця єдину купюру. Схоже, віддала все, що було. І навіть не торгувалася.
— Я знаю.
— Тоді ти розумієш, що рано чи пізно зобов’язаний зробити.
Клим підвівся.
— Розумію…
