У п’ятницю Остап влаштував вечерю у себе. Не ресторан — квартира в престижному кварталі, велика, дорога, з видом на набережну. Людей із десять, приглушена музика, багато алкоголю, розмови, у яких кожен знав, де засміятися і як довго тримати келих у руці.
Клим приїхав о дев’ятій. Остап зустрів його біля дверей.
— З’явився. Ми вже думали, ти тепер живеш у роботяг біля свого кафе.
— Смішно.
— Та годі тобі. Леро, дивись, він живий.
Лера підбігла, поцілувала Клима в щоку, потягла знайомитися з новою дівчиною Вадима. Та говорила мало, виглядала бездоганно і частіше дивилася в телефон, ніж на людей.
Клим стояв у цій квартирі, пив вино, усміхався там, де було потрібно. Усе було знайоме: обличчя, інтер’єр, теми, легка порожнеча між фразами. Він виріс у цьому світі й умів існувати в ньому без зусиль.
І все одно щось не збігалося.
Він упіймав себе на думці, що думає не про те, що розповідає Лера, не про плани Вадима, не про чийсь човен на морському курорті. Завтра субота. Кафе працює до восьмої. Якщо приїхати раніше, можна застати Ярину до обіднього натовпу і поговорити. Просто поговорити.
Вона вміла слухати інакше. Не театрально, не з наперед приготованим співчуттям. Просто чула. Відповідала коротко, точно. Не намагалася сподобатися.
— Климе. — Остап штовхнув його ліктем. — Ти де?
— Тут.
— Вадим розповідає про відпочинок.
— Чую.
Він кивав, поки Вадим говорив про море і човен. Думав про те, що Ярина, мабуть, ніколи не була на такому човні. Сам по собі цей факт нічого не означав, але чомусь тримався в голові, як річ, яку нікуди покласти.
Після півночі Клим поїхав раніше за інших. Остап провів його до ліфта.
— Усе нормально?
— Так.
— Ти якийсь інший.
— Втомився.
Остап дивився недовірливо, але не знав, за що вхопитися, тому тільки махнув рукою.
У суботу Клим приїхав до кафе об одинадцятій. Ярина стояла на ящику і відчиняла верхню защіпку віконниці. Побачила його, зіскочила на землю.
— Рано сьогодні.
— Вирішив до натовпу.
Вона відімкнула двері й впустила його. Зал був порожній, кухня вже шуміла: Галина Терентіївна гриміла деками, пахло свіжим тістом. Клим сів за свій столик. Ярина принесла чай, не питаючи.
— Ярино, — сказав він.
— Так?
— Ви з подругами давно знайомі?
Вона поставила кухоль і на мить завмерла.
— З дитинства. Ми з дитбудинку. Усі троє.
Він не відвів погляду. Зрозумів, що саме зараз це важливо.
— Зрозуміло.
— Вас це дивує?
— Ні. Мене дивує інше. Як ви наважилися на це місце — без грошей, без досвіду, коли воно стільки часу стояло зачиненим?
Ярина дивилася уважно, ніби намагаючись зрозуміти, навіщо йому це запитання.
— А що тут наважуватися? Іншого шансу не було. Цей був.
— Але ви могли втратити все, що вклали.
— Могла. — Вона знизала плечима не легковажно, а так, як знизують плечима після довгих роздумів. — Я стільки разів втрачала, що ще одна втрата не здавалася кінцем світу. А от якби пройшла повз, було б гірше.
Клим мовчав. За кухонними дверима Галина Терентіївна щось наспівувала собі під ніс. З вулиці долинув звук кроків. Звичайний суботній ранок.
— Млинці принести? — запитала Ярина. — Сьогодні з сиром.
— Обов’язково.
Вона пішла. Клим дивився на крейдяну дошку з упевненим почерком Галини Терентіївни і думав про батька. Про те, що «поки що» справді надто легко перетворюється на «ніколи». І про те, що правда рідко чекає зручного моменту…
