До одинадцятої не зайшов ніхто.
Соломія сиділа біля вікна і дивилася на порожню вулицю. Неля тримала книжку, але сторінку не перегортала надто довго. Галина Терентіївна на кухні працювала так, ніби зал уже був повний: у перший день, казала вона, не можна вимовити слово «закінчилося».
Об одинадцятій п’ятнадцять двері відчинилися. Увійшов чоловік років п’ятдесяти в робочій куртці. Від нього пахло металом, машинним мастилом і холодним повітрям цеху. Він озирнувся без виразу, сів за найближчий стіл.
— Що є?
— Борщ, котлета з картоплею, пиріжки, млинці, чай, кава, компот, — перелічила Ярина.
— Борщ. Котлету. Чай.
— Зараз.
Він їв мовчки, ґрунтовно, як люди, для яких обід — не задоволення, а необхідна перепочинок у робочому дні. Доїв борщ, котлету, випив чай. Потім підвів очі.
— Хто готував?
— Наша кухарка. Галина Терентіївна.
— Передай їй: борщ правильний.
Він поклав на стіл три сотні, дочекався решти й пішов. Соломія видихнула так, ніби весь цей час не дихала.
Ярина записала в блокнот: «один гість, 270, решта 30».
— Перший, — сказала Неля.
— Перший, — повторила Ярина.
До вечора прийшли ще одинадцять людей. Переважно з найближчих підприємств і з будинків навпроти. Один чоловік зайшов випадково, думав, тут продуктовий, але залишився на млинці. Жінка взяла дітям шість пиріжків із собою; Неля загорнула їх у заздалегідь нарізаний папір.
О сьомій Ярина перевернула табличку на дверях і сіла за стійку з блокнотом. Виторг за день — 2140. Треба докупити масло і картоплю. Віддати за хліб. Залишити на дрібні витрати. Залишок був маленький, але позитивний. Для неї це слово прозвучало майже як музика.
Галина Терентіївна вийшла з кухні. Фартух у борошні, волосся вибилося з-під косинки, обличчя спокійне.
— Пиріжки пішли?
— Усі. Ще питали.
— Завтра зроблю вдвічі більше.
Соломія впустила голову на стіл і засміялася — від утоми, полегшення і того майже дитячого щастя, коли перше страшне «а раптом» уже позаду.
— Дві тисячі сто сорок. Ми майже багаті.
— Поки що ні, — сказала Ярина. — Але вже не в мінусі.
Вона вимовила це тихо, ніби боялася сполохати крихку правду першого дня. Люди прийшли. Тарілки спорожніли. У блокноті залишилася не порожнеча, а сума, яку завтра можна знову пустити в справу…
