Вони працювали всі вихідні і ще кілька вечорів після змін, після складу, після магазину, після того, як тіло вже не просило відпочинку, а вимагало його. Ярина мила вікна зовні, стоячи на перевернутому ящику. Соломія здирала шпалери шпателем і лаялася напівголосно так виразно, що Неля одного разу все-таки усміхнулася. Неля фарбувала стіни рівно, без патьоків: на складі їй уже доводилося фарбувати стелажі, і рука знала, як вести валик.
Галина Терентіївна командувала кухнею. Іноді виходила до залу перевірити, чи не криво прибита полиця, чи не залишили пил у кутку, чи не переплутали банки. Вона вміла перетворювати безлад на роботу. Поруч із нею втомлювалися сильніше, але й вірили більше.
Мати Соломії привезла скатертини — білі, з маленькою вишивкою по краях. Вони були старомодні, ніби з іншого часу, але саме тому підійшли. Приміщення відразу стало не дорогим, а домашнім. Стільці віддали майстру на сусідній вулиці. Він узяв плату не грошима, а банкою тушонки і склянкою міцного чаю, не уточнюючи, чому чай пахне так, ніби в ньому є характер.
Фіранки знайшли за оголошенням. Щільні, кольору теплого молока, майже нові. Жінка віддала їх дешево: лежали в шафі, викинути шкода, а тут наче добра справа.
До п’ятниці другого тижня кафе стало схоже на місце, куди можна зайти без жалю. Вісім столів стояли рівно. Скатертини звисали м’якими краями. Стіни, ще недавно брудні й стомлені, стали тепло-бежевими. На підвіконні Соломія поставила три горщики із зеленню. Ніхто не знав, що це за рослини, але вони бадьоро тримали листя, і цього вистачало.
Крейдяну дошку над стійкою відмили до чорного. Завтра на ній мало з’явитися перше меню. У повітрі ще тримався запах фарби, але кухня вже пахла травами Галини Терентіївни, і цей запах поступово забирав простір собі.
— Ну? — Соломія виникла в Ярини за спиною. — Що скажеш?
— Добре.
— Просто добре?
Ярина обернулася. Усмішка вийшла втомленою, але справжньою.
— Дуже добре, Солю.
Галина Терентіївна вийшла з кухні, витираючи руки об фартух.
— У понеділок відкриваємося. Завтра напишу меню. У неділю закупівля. І, Ярино, купи собі взуття. Твої кросівки вже окремо жити хочуть.
— Спочатку продукти.
Кухарка подивилася на неї довгим поглядом, у якому змішалися роздратування і розуміння. Сперечатися не стала. Цю дівчинку вона знала надто давно.
У неділю вони поїхали на оптову базу. Ярина рахувала не в умі, а стовпчиком у блокноті. Помилка коштувала б завтрашньої страви, довіри першого гостя, маленької впевненості, яку вони тільки почали збирати. Галина Терентіївна йшла поруч і коротко командувала: «це бери», «це дорого», «там дешевше», «м’ясо ось це, гарне не означає добре».
Купили борошно, масло, яйця, м’ясо на котлети, капусту, моркву, цибулю, картоплю, курячі стегна, сметану, молоко. З хлібом домовилися в маленькій пекарні через дорогу. Пекар на ім’я Лук’ян вислухав Ярину, подивився на її блокнот і погодився привозити щоранку по двадцять буханців з оплатою раз на тиждень.
— Затримаєте — зупиню поставку, — попередив він.
— Не затримаємо.
Він кивнув. Люди, які дивляться прямо і говорять коротко, подобалися йому більше за тих, хто заздалегідь пояснює майбутні борги.
На закупівлю пішло вісім тисяч чотириста. Залишилося менше двох тисяч. Резерв. Ярина двічі підкреслила цифру і закрила блокнот.
Меню Галина Терентіївна написала сама: борщ домашній — 120; котлети з картоплею — 150; пиріжки — 30, з м’ясом, капустою, яблуком; млинці зі сметаною — 90; чай, кава в турці — 60; компот — 40. Більше нічого.
Соломія хотіла додати хоча б салат, але Галина Терентіївна подивилася так, що салат зник із планів без обговорення.
— Менше страв, зате кожна правильна. Запам’ятай.
У понеділок Ярина прийшла о шостій ранку. Галина Терентіївна вже була на кухні: приїхала о пів на шосту, бо тісто, як вона сказала, не зобов’язане чекати на господиню. Неля розставляла прості сільнички й перечниці, куплені майже задарма. Соломія протирала стійку з таким виглядом, ніби від чистоти цієї стійки залежало все майбутнє.
О дев’ятій Ярина вийшла на вулицю, зняла старе оголошення і прикріпила новий аркуш, написаний від руки: «Кафе “У себе”. Відчинено. Домашня їжа». Без знаків оклику, без обіцянок, без прикрас. Просто факт…
