Галина Терентіївна приїхала в суботу вранці автобусом і привезла дві сумки. У першій лежали фартух, ніж у чохлі і її стара дерев’яна ложка, потемніла від років. У другій — банки з тушонкою, томати, мішечок сушених трав і згорток у рушнику, де виявився шматок сала.
Вона увійшла до залу, зупинилася і довго мовчки дивилася навколо. У цьому мовчанні було більше користі, ніж у чужих захватах.
— Так, — сказала вона нарешті. — Кухню мити до блиску. Витяжку розберемо. Плиту перевірю сама, нікому не довіряю. Погнутий стіл або виправити, або прибрати. На такому різати не можна.
— Добрий день, тітко Галю, — обережно сказала Соломія.
— Добрий день, Солю. Волосся в тебе знову як пожежа, але з цим потім. Хто стіни фарбує?
— Неля.
— Добре. Білий не беріть. За тиждень стане сірим. Потрібен теплий колір — кремовий, бежевий, щось людське.
Ярина стояла біля стійки і не наважувалася перебити. Потім усе-таки сказала:
— Тітко Галю, ви згодні?
Галина Терентіївна зупинилася на порозі кухні й обернулася. Голос у неї став тим самим, дитбудинківським — рівним, твердим, без сюсюкання, але таким, після якого діти завжди сідали за стіл.
— Ярино, ти двадцять два роки їла мою їжу. Думаєш, я тепер відмовлюся готувати для твоїх гостей?
Вона зникла на кухні. За секунду там уже загриміли каструлі.
Соломія повільно видихнула.
— Усе. Тепер точно піднімемо…
