У неділю рівно о восьмій вечора вона зателефонувала Павлу Даниловичу. Він відповів після другого гудка. Отже, чекав.
— Марто.
Голос був майже колишній: спокійний, трохи хриплуватий, із сухістю, яку студенти знали краще за будь-який розклад. Тільки за цією сухістю тепер чулося щось інше, ледве помітне.
— Рада вас чути, Павле Даниловичу.
— І я радий. Як ви?
— Працюю.
— Це я зрозумів. Як холдинг?
Вона розповіла коротко, не заходячи в чужі конфлікти й внутрішні рішення. Згадала кілька звітів, якими була задоволена, закордонний портфель, дострокове зарахування до штату.
— Старший аналітик другого рівня, — повторив професор. — Швидко.
— Я знаю.
— Вербицький оцінив роботу. Або вирішив утримати, поки вас не переманили.
Марта мимоволі всміхнулася. Він завжди говорив прямо.
— Думаю, перше. Хоча друге теж не виключаю.
— Твереза оцінка.
Він помовчав. Пауза була короткою, але Марта відчула, як змінився напрям розмови.
— Я телефоную не лише через вашу роботу.
— Я здогадалася.
— Ви часто здогадувалися раніше, ніж було потрібно.
У його голосі не було звичної жорсткості. Не слабкість — ні. Швидше втома, яка не мала стосунку ні до лекцій, ні до кафедри.
— Мені треба вам дещо сказати. Я довго думав, чи маю право. Але, здається, маю.
— Я слухаю.
— Я хворів, Марто. Діагноз поставили три місяці тому. Серце. Не катастрофа, але серйозно. На початку місяця зробили операцію. Вдало. Зараз відновлююся.
Марта сиділа нерухомо, дивлячись перед собою. У перші секунди реакція не прийшла: тривога запізнилася, бо сказане було надто простим і від того страшним. Він не прикрашав факт словами, не просив співчуття, не пом’якшував інтонацією. Просто поклав правду між ними так само, як колись клав на стіл її роботу, списану червоними помітками.
— Чому ви мовчали?
— Ви починали нову роботу. Не хотів відволікати.
— Це не відволікання, Павле Даниловичу. Це важливо.
— Знаю. Тому й говорю тепер. Найгірше позаду. Але є одна справа, яку я хотів би встигнути зробити, поки маю сили.
Марта мовчала. Вона вже розуміла, куди він веде, але не хотіла випереджати його ні запитанням, ні здогадом. У таких речах не підказують людині її власний біль.
— Я хочу побачити Ореста…
