У слухавці запала тиша.
— Я розумію, в яке становище вас ставлю, — продовжив професор. — Ви працюєте в нього. Це ваша кар’єра, ваша дистанція з керівництвом, ваше місце. Я не прошу бути посередницею. Не прошу передавати мої слова. Просто кажу правду, бо ви єдина людина, яка знає нас обох.
— Він не знає про операцію?
— Ні.
— Ви не розмовляли?
— Двадцять два роки. Востаннє йому було двадцять.
Голос залишався рівним, але в цій рівності щось тріснуло.
— Це моя провина, Марто. Повністю. Я був жорстким батьком. Таким самим, як керівником для студентів. Різниця в тому, що студенти самі мене обирали. Син — ні.
Марта дивилася в стіну навпроти.
— Що сталося між вами? Якщо ви готові сказати.
— Після школи він хотів піти на службу. Я був проти. Категорично, грубо, без спроби почути. Сказав, що це вибір людей без амбіцій. Він пішов. Відслужив. Повернувся, сам вступив на економічний факультет, без моєї допомоги. Одного разу прийшов поговорити. І я знову сказав те, чого не мав права казати.
— Що саме?
Професор помовчав.
— Що він чогось досягне тільки тоді, коли перестане впиратися заради самого впирання.
Він вдихнув так, що Марта почула це в слухавці.
— Він досяг. Усупереч мені. Або завдяки мені — досі не знаю. Та це вже не має значення.
Марта не перебивала.
— Я нічого від вас не вимагаю, — повторив він. — Просто тепер ви знаєте. Ви бачите його щодня. Я не знаю, яким він став.
— Жорстким, — сказала Марта. — Вимогливим. Холодним. Але не жорстоким. Поганої роботи він не пробачає, та без причини не принижує.
— Схоже на мене, — тихо сказав професор.
— Так. Дуже.
Знову пауза.
— Марто, попрошу лише про одне. Не організовувати зустріч, не передавати готових слів. Просто якщо колись буде момент, коли ви відчуєте, що правду можна сказати, скажіть. Не заради мене. Заради нього. Він живе з цим двадцять два роки. Я знаю, навіть якщо він сам собі не визнає.
— Ви хочете, щоб я сказала йому про операцію?
— Я хочу, щоб ви сказали те, що вважатимете потрібним. Ви вмієте говорити правду. Я спостерігав це три роки. Рідкісна якість.
Марта довго мовчала.
— Я не обіцяю, що це станеться скоро. І не обіцяю, що він почує.
— Я й не прошу обіцянок. Я просто розповів.
— Добре.
— А ви там як насправді? — спитав він уже іншим тоном. — Не про посаду й звіти.
— Тримаюся. Непросто. Але цікаво.
— Впораєтеся. Ви завжди бралися за те, що інші вважали неможливим.
Він витримав паузу.
— Це був комплімент, якщо ви не встигли зрозуміти.
— Зрозуміла. Дякую, Павле Даниловичу. І за комплімент, і за правду.
— Бережіть себе.
— І ви.
Вона поклала телефон на стіл і довго не рухалася. За роки навчання бачила професора різким, вимогливим, іноді несправедливо твердим. Але ніколи — таким. Людиною, яка говорить про провину без виправдань, не просить прощення й не вимагає відповіді. Просто говорить, бо мовчання стало важчим за слова. У кімнаті було тихо, і ця тиша відрізнялася від офісної: у ній не було ні дедлайнів, ні чужих поглядів, ні стриманих корпоративних інтонацій. Лише її власна відповідальність, яка раптом стала набагато особистішою, ніж будь-який звіт.
Марта думала про Ореста Вербицького. Про те, як він відходить до вікна, коли йому потрібно ухвалити рішення. Про те, як вимовляє її прізвище в останню секунду, коли вона вже майже вийшла. Про першу зустріч і його фразу: «Я взяв вас усупереч цьому рядку».
Вона запам’ятала її. Тепер до цього додалося інше знання: вони схожі. Жорсткість одного колись виростила жорсткість другого. Двадцять два роки мовчання не зникли з їхнього життя й не стали минулим. Вони просто перетворилися на те, що кожен носив із собою й називав по-своєму.
Залишалося одне питання: коли говорити. І як. Тієї неділі відповіді в Марти не було. Але вона знала, що момент прийде. І коли він прийде, зробити вигляд, ніби вона його не помітила, буде вже неможливо…
