— Я не житиму поруч із жінкою, яку завтра можуть забрати за крадіжку, — сказав Павло і поставив біля дверей її спортивну сумку. Анна дивилася не на сумку, а на його руку: на пальці поблискувала обручка, яку він учора цілував, притискаючи долоню до її живота. Тепер рука тремтіла, а за його плечем свекруха мовчки поправляла шарф.
— Ти справді повірив Ірі? — Анна ледве вимовила це, бо в горлі стояв сухий жорсткий клубок. — Після всього? Після маминих лекал, після ночей, коли я рахувала їй касу на кухні?
Павло відвів погляд до вікна, де по склу сповзала каламутна смуга дощу. — У неї акт нестачі. Мій підпис там теж є. Вона сказала, що ти взяла гроші, поки працювала без змінниці. Я не знаю, Аню. Я вже нічого не знаю.
Анна повільно опустила долоню на живіт. Дитина не ворушилася, тільки внизу тягнуло тупо й тривожно. На табуретці лежала синя папка з маминими паперами; вона схопила її, сунула в сумку і зняла з гачка старий пуховик, потертий на ліктях. Мама сама колись простьобала його великими діагональними лініями, пришила всередині маленьку мітку «О. М.» і сміялася, що ця річ переживе всіх модниць району.
Коли Анна вийшла з під’їзду, холодне повітря вдарило в обличчя так різко, що вона зупинилася біля домофона. Їй хотілося повернутися й чекати, поки Павло схаменеться, але за спиною клацнув замок. Анна застебнула пуховик на криву блискавку й пішла до зупинки, відчуваючи, як разом із нею мокрим двором волочиться чуже звинувачення, липке й важке, мов бруд на чоботях…
